Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже спла-тили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одер-жаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 рр. дорівнювала 128 млн крб., то по-міщики одержали за неї 165,6 млн крб.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личнме, семейственнме и поимуществу, предоставляемьіе крестьянам, вьішедшим из крепост-ной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовьіе люди обязаньї в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на оснований законов, повинове-нии владельцев».

Упродовж двох років, доки тривала обов'язкова служба двір-ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утриман-ня (продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошо-ве жалування на розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов'язків щодо своїх володільців

Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користу-ванні польовим наділом на однакових з селянами підставах надава-лося тільки тим двірським людям, які до оприлюднення указу 2 бе-резня 1858 р. мали польовий наділ або, влаштовуючись до поміщи-ка «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні по-льовими наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на во-лю без землі і взагалі без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних вла-сників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи мате-ріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксовані в особливих «Дополнительньїх правилах об устройстве крестьян, водворенньїх в имениях мелкопоместньїх владельцев, и о пособии сим владельцам».

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобе-режній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу1.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користували-ся землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від приріз-ки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дріб-нопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не на-діленим землею, право протягом двох років переселятися на казен-ні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо пересе-лятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних по-вітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволялося «водворяться на казенньїх землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках зем-ля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно по-верталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо пе-редавати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ду — суму капіталізованого оброку.

Становище так званих фабричних селян (так називалися се-ляни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах). Такі селяни з моменту укла-дання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умо-вах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двірських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничоза-водських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) се-лянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищувати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські ро-бітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох ро-ків переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнюва-лося до двірських селян.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних се-лян. Згідно зі спеціальним Положенням від