Розроблення проектів законів про державних селян затягну-лося на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 рр. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державно-го майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні за-гальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн душ1. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тя-жчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів державним селянам не на-давалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що перебува-ли в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку ду-шу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи обкладалися щорічно державним оброчним пода-тком, розмір якого в багатьох місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави, закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідаль-ність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відве-деної общині землі державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.

Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні по-лягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко-місіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 р.). Селяни Лівобережної та Правобережної України переводилися на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозо-бов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноб-лення.

Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними: наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, водоймищами тощо.

2. Розвиток промисловості. Формування ринкових відносин.

Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками реформи, визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважаючи на збереження численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі можливості для формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості, транспорту, капіталістичного сільсь-кого господарства, стала значним кроком уперед на шляху пере-творення феодального права в буржуазне.

Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше розширення внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу то-варно-грошових відносин не тільки промисловиків і великих землевласників, а й основної маси селянства. Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах суспіль-ного виробництва.

В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-економічного ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї еконо-міки — промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо.

Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні починається швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що поглинала дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.

Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані: якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустарно-ремісничих підприємств, то у 1900 р. — 5301.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70—80-х років сприяло більшо-му відкриттю внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспор-тного машинобудування та ін.

Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало іноземний капітал, який залучався до розвитку великої машинної індустрії через скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвит-ку і в Росії, і в Україні.

Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в струк-турі промисловості України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості, вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім