яким УНР оголошувалася самостійною, незалежною державою. Кілька обста-вин призвели до кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу ЦР. Першою з них була перемога соціалістичної революції в Росії. Цент-ральна Рада щодо Раднаркому РСФСР, як уже зазначалося, зайняла позицію конфронтації та його невизнання. Головною ж причиною була зацікавленість Німеччини та Австро-Угорщини у цілковитому роз-риві зв'язків УНР з Росією як умови для її участі у Брест-Литовських переговорах.
26 січня (9 лютого) делегація УНР підписала з представниками Чет-верного союзу Брест-Литовську мирну угоду. Країни цього блоку виз-нали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з Авст-ро-Угорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та Австро-Угорщиною. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна змішана комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів та його бажань.
Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-ти-сячна окупаційна австро-німецька армія, якій не могла протистояти 25-тисячна українська більшовицька армія разом із загонами доб-ровольців із Петрограда і Москви. За надання масштабної воєнної допомоги УНР згідно з таємною угодою, підписаною весною 1918 р., Україна зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів зерна, 2,75 млн пудів великої рогатої худоби в живій вазі, З млн пудів цукру, багато іншого продовольства, а також регулярно постачати їм залізну і марганцеву руди тощо.
Уже на початку березня 1918р. німецькі та петлюрівські війська зайняли Київ, і сюди повернулася Центральна Рада, Генеральний сек-ретаріат та інші урядові установи. До кінця квітня Червона армія була витіснена майже з усієї території східної України і Криму. Але австро-німецька окупація викликала негативну реакцію в українському суспільстві. Нерішучість і непослідовність ЦР призвели до того, що німецька військова адміністрація почала дедалі більше втручатися у внутрішнє життя України.
Отже, Брестська угода не принесла миру і спокою Україні. Бороть-ба між прихильниками радянської влади та прибічниками Централь-ної Ради розгорялася з новою силою. Проти окупаційного режиму по-силювалася партизанська боротьба. Авторитет ЦР упав остаточно, і незабаром вона була розігнана німецьким командуванням. Але як би не оцінювалися її дії, вона була послідовним виразником суверенності України, а на сучасному етапі їй судилося стати символом незалеж-ності України.
Українська держава гетьмана П. Скоропадського та формування її кордонів
29 квітня 1918р. припинила свою діяльність Центральна Рада. З її розпуском закінчився перший період революції в Україні. Того ж дня гетьманом Української держави було проголошено П. Скоро-падського. Першими його указами було скасовано чинність законів Центральної Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувались посади гу-бернських і повітових комісарів, а натомість призначались губернські і повітові старости з числа поміщиків, колишніх земців та військових. Відновлювалося право приватної власності, у тому числі й на землю.
Розпуск Центральної Ради і перехід влади до рук гетьмана зовні пройшли досить спокійно, але становлення гетьманського режиму відбувалося у складній напруженій обстановці. Про його безумовну підтримку заявив з'їзд промисловців, торгівців, фінансистів та по-міщиків ("Протофіс"), що відбувся у Києві у травні 1918 р. Політичні партії ЦР щодо гетьмана обрали опозиційну тактику.
Гетьманський режим розпочав масовий наступ на революційно-де-мократичні сили. В Україні прокотилася хвиля арештів і репресій. Най-більшої гостроти ситуація набула на селі. Закон Центральної Ради про соціалізацію землі (максимальна норма землеволодіння визнача-лась у 25 десятин) було скасовано, земля поверталась її колишнім влас-никам. Але ці заходи не розв'язували конфлікту між селянами і по-міщиками. Ще більше загострився він після прийняття новою владою закону про боротьбу з розрухою в сільському господарстві, за яким поміщики отримали право на примусову працю селян під час жнив, сіножаті та оранки. Іншим гетьманським розпорядженням увесь хліб урожаю 1918 р. вважався власністю держави. З грубою силою відби-рали зерно і продовольство у селян.
В умовах окупаційного режиму німецьке командування почало запроваджувати військово-польові суди, які мали розглядати всі ви-падки протидії "громадському порядку". Такою протидією вважала-ся навіть участь у страйках. Переслідувань зазнавали профспілкові та інші робітничі й громадські організації. Більшість політичних партій знову опинилася в підпіллі.
Свавілля окупаційних властей і гетьманської варти викликали про-тест з боку населення, який вилився в повстанську, національно-виз-вольну боротьбу. Повстанські загони виникали в різних містах Ук-раїни. Найбільш численними були повстанська армія Н. Махна, заго-ни отаманів Ю. Тютюнника, Д. Терпила (Зеленого). Влітку 1918р. спалахнуло Звенигородсько-Таращанське повстання на Київщині, в якому брали участь понад ЗО тис. осіб. На його придушення німецьке командування кинуло регулярні війська, артилерію і навіть авіацію. Великого розмаху повстанська боротьба набрала на Чернігівщині, Вінничині та в інших областях.
Гетьманський уряд робив спроби привернути на свій бік значну частину населення шляхом здійснення політики українізації. В офіційних виступах П. Скоропадський проголошував самостійність Ук-раїни на вічні часи. За підтримки уряду в цьому напрямі з боку німець-кого командування результати українізації виявилися досить плідни-ми. За короткий час було відкрито десятки українських гімназій, два українських університети — у Києві та Кам'янці-Подільському, засновано український історичний музей, державний архів, національ-ну галерею мистецтв, національну бібліотеку тощо. Гетьман указом від 24 листопада 1918 р. призначив професора В. Вернадського пре-зидентом створюваної Української академії наук та 12 її академіків.
Навпаки, спроби створення власних збройних сил та проведення самостійної зовнішньої політики не мали скільки-небудь помітних успіхів, наштовхнувшись на протидію Німеччини.
Таким чином, гетьманський режим з часу створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої