Історичне значення Київської Русі

ЗМІСТ

Історичне значення Київської Русі..................................................................3

Зовнішня політика Б. Хмельницького.............................................................5

Соціально-політичний устрій Гетьманшіни.................................................10

Універсалі Центральної Ради та їх вплив на створення УНР................... 12

Українська народна республіка (1918-1920р.).............................................17

Прийняття Конституції України 1996 р.......................................................20

Література............................................................................................................21

1.Історичне значення Київської Русі

Розквіт Київської держави приходиться на кінець середину XI ст. Цей період був пов’язав з великим піднесенням Київської держави, виходом її на міжнародну арену, зміцненням Руссю своїх міжнародних позицій, розширення території держави та зміцнення її політичної єдності. Київ довго залишався загальноруським економічним, політичним та культурним центром держави.

В епоху Київської Русі створена яскрава й самобутня культура, яка розвинулася на основі матеріальних і духовних здобутків народу, творчого засвоєння досягнень інших слов'янських земель, країн Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії.

В історичному розвитку Київської Русі відігравала надзвичайно важливу роль християнська церква . Як офіційна ідеологія християнство спрямовувало культурний розвиток Русі, а церковна організація відігравала суттєву роль у політичному житті країни.

Початки церковної організації на Русі сягають ще часів Аскольда, коли після першого хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів. Боротьба між християнством і язичництвом аж до офіційного запровадження християнства 988 р. позначилася на церковній організації, яка то занепадала, то піднімалася. Лише з часу релігійної реформи Володимира, яка остаточно утвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі, розбудовується церковна структура.

Церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури і мистецтва. Духовенство висунуло із свого середовища таких видатних діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт та багато інших.

Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Русі з греками, в яких містяться вказівки на те, що обидві держави розв'язували різні спірні питання "не тільки на словах, а й на письмі". За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці з Русі пред'являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.

Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім осередком був Києво-Печерський монастир.

Усна народна творчість, яка передавалася із покоління в покоління, стала важливим джерелом літературних творів та літописання Київської Русі.

Виникнення писемності у східних слов'ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну літературу. Літературна спадщина Київської Русі була винятково багатою. За підрахунками окремих вчених, у XI—XIII ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг декількох сотень найменувань. Страшні руйнування, заподіяні татаро-монголами в середині XIII ст., та війни в наступні часи призвели до величезних втрат. Один з найдавніших творів - "Слово про закон і благодать", де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон між 1037 і 1050 рр. Ігумен Печерського монастиря Феодосій створив низку повчань та послань. Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви. Монах цього ж монастиря Нестор створив "житія" Бориса і Гліба, Феодосія Печерського. Багато житійних творів, пов'язаних з цим відомим монастирем, лягли в основу "Києво-Печерського патерика", який займає визначне місце серед пам'яток давньої літератури.

Самобутнім явищем в літературі є літописи, їх виникнення відноситься до часів запровадження писемності, коли в різних містах велися якісь записи за роками. Створення найдавнішого літопису деякі дослідники пов'язують ще з часами Аскольда. Проте цей, як і наступні літописні зведення, не збереглися, однак були використані при складанні Нестором-літописцем "Повісті минулих літ" - комплексу літописних праць, що створювався між 1112 і 1119 рр. Ця велична історична праця, в якій подається зв'язний виклад історії Русі, пронизана ідеєю міцної держави і влади. Як пам'ятка літератури та історична праця "Повість минулих літ" посідає видатне місце в тогочасній європейській літературі. Літописи на Русі писалися не тільки в столиці - Києві, а й у багатьох інших містах.

2.Зовнішня політика Б. Хмельницького

Богдан Хмельницький походив з дрібної українсь-кої шляхти й народився близько 1595 р. Завдяки батькові, який був службовцем Жолкевського й мешкав у Жовкві, а потім став чигиринським підстаростою, Богдан здобув освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Разом з батьком Богдан був під Цецорою 1620 р. і потрапив у турецький полон. Після втечі з полону Хмельницький повернувся у Суботів, наданий його батькові Михайлові старостою Даниловичем, а далі служив у реєстровому козацькому військові. Завдяки розумові, значному воєнному й життєвому досвідові Хмельницький 1637 р. став військовим писарем. Після придушення останнього козацького повстання до 1648 р. він залишався чигиринським сотником. Ще до конфлікту з місцевим підстаростою Чаплінським Хмельниць-кий став одним з активних учасників "турецького плану" Владислава IV, а отже, й антимагнатської опозиції. Переслідування панів змусили Богдана Хмельницького втекти на Запоріжжя, де він почав організацію всенародного повстання. Приготування тривали майже два роки й охопили не тільки козаків-"випищиків", а й широкі маси селянства й міщанства. Початкове з Хмельницьким було до трьохсот козаків, та небавом Січ перейшла на його бік і запорожці стали найактивнішими учасниками підготовки повстання, проголосили Хмельницького гетьманом і вручили йому клейноди.

Одночасно Хмельницький вислав посольство у Крим. У переговорах з татарами козаки мали незаперечний доказ — листи короля — щодо приготувань Польщі до війни з Кримом.