Адам Кисіль, відомий своїми виступами на захист православ'я, виїхав з посольством до Хмельницького, щоб зупинити його наступ і розпочати мирні переговори. Та й сам Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розвивати воєнні дії. В липні козацьке посольство на чолі з Вешняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими 12 червня) до короля, коронного маршалка, князя Заславського. Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков, зокрема, в Любліні, Красноставі, Сокалі. Отже, чутки, що Хмельницький збирається бути "князем Русі" й зробити Київ своєю столицею, столицею незалежної держави, не справдилися.

Орієнтація на Туреччину й Крим у кінцевому підсумку також не виправдала себе, татари надто часто в найвідповідальніші моменти зраджували гетьмана, а їхня допомога руйнувала тил української армії гірше за поляків. Відіграв свою роль і одвічний релігійний і мілітарний антагонізм християнського й мусульманського світів, а також те, що татари добре розуміли, чим загрожує їм зростання могутності України.

Під кінець 1653 р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й у січні 1654 р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Щоправда, вже 18 січня виникли перші ускладнення - Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків. Опозиція виявилася й серед міщан Переяслава. Відмовилися присягати цареві київський митрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський, Уманський і Брацлавський полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга пройшла без поважних виступів. Сам договір було укладено в Москві в березні

1654 р. (Березневі статті), і він був схожим напопередні угоди з Туреччиною й іншими країнами.

Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків, мала велику армію (60 тисяч), затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана.

Переяславська угода, крім створення мілітарного союзу, мала для українсь-ких політиків ще й глибшу мету: знайти легальну форму розриву України з польськими монархами, яка відповідала б тодішнім державно-правним стосун-кам. Але заходи козаків щодо запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший дипломатичний конфлікт з Москвою, яка всі здобуті козаками землі вважала "царськими". Політика Росії що до незалежності України значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, усіляко намагався підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі. Тому з 1655 р. Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність, намагаючись інакшими політичними комбінаціями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема, новий шведський король Карл-Густав Х у порозумінні з українським гетьманом навесні 1655 р. почав війну проти Польщі. Хмельниць-кий з українським військом і допоміжним корпусом Бутурліна восени рушив у Галичину, розгромив армію Потоцького під Городком 29 жовтня і почав облогу Львова Але Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали Москві, тому Хмельницький не штурмував міста, а обмежився викупом, Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом знову відкрилися перспективи, намічені ще з 1648 р. — об'єднати всі українські землі у своїй державі.

У цей час роль України й авторитет її гетьмана зросли настільки, що могутні європейські монархи намагалися залучити Хмельницького на свій бік: найвигідніші умови пропонувала Польща, якій загрожувала вже втрата державності (Варшава і Краків були захоплені шведами), до Чигирина прибуло посольство германського цісаря. Туреччина пропонувала гетьманові підписати договір, добрі стосунки налагодилися з семигородським воєводою. Однак 8 листопада Хмельницький, дізнавшись, що в Україну вирушив кримський хан, відійшов від Львова 20 листопада під Озерною татари атакували українсько-московський табір, але здобути його не змогли. В результаті переговорів татари зобов'язалися не воювати проти України і Москви, а козаки й донці обіцяли не нападати на Крим. Угода під Озерною підбадьорила польського короля і він знову запропонував Хмельницькому мир. Гетьману було над чим замислитись, бо ж стосунки з Москвою щораз погіршувались. Причиною незгоди була Білорусь, де Іван Нечай (він замінив убитого під Старим Биховом Золотаренка) поширював гетьманську адмі-ністрацію все далі на північ, спираючись у цьому на приязне ставлення місцевого населення. Старий Бихів присягнув гетьманові і був оголошений ''вільним портом" на Дніпрі, протекцію гетьмана прийняло Слуцьке князівство, до гетьмана їздило багатолюдне посольство Пинського повіту. З цього приводу Хмельницький мав гострі суперечки з царськими воєводами, які прагнули встановити в Білорусі свою