Тим часом Москва, яку надзвичайно тривожили успіхи шведів, поква-пилася рятувати "свою" Польщу/ На переговори з Польщею у Вільні 1656 р. Москва не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме доля України. В Україні це сприйняли як пряму зраду. Однак, зваживши все, Богдан Хмельницький вирішив поки що формально не розривати угоду з Москвою, натомість зробити все для організації антипольської коаліції європейських країн без участі Москви і всупереч її планам.

Метою Хмельницького в останній рік життя було об'єднання в Українській державі західно-українських земель, нейтралізація Криму і, зви-чайно, унезалежнення від Москви. Коаліція з Швецією (яка, врешті, погодилася на приєднання до України західних земель), Семигороддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною і Литвою мала, на думку гетьмана, відсунути збройний конфлікт з Москвою до закінчення війни з Польщею при нейтралітеті Порти. Здійснюючи цей план, Україна й Семигороддя на початку 1657 р. почали війну з Польщею. До України було приєднано Турово-Пинщину й Берестей-щину, а також Волинь. Шведи, виконуючи умови союзу з Україною, захопили більшу частину Польщі. Перша половина 1657 р. була кульмінацією у розвитку молодої Української держави. Але вже влітку ситуація змінилася. До цього спричинилася хвороба Хмельницького, який не міг особисто керувати зовнішньою політикою і воєнними діями. Польський народ, відчувши загрозу самому своєму існуванню, піднявся на народну війну. У війну втрутилися європейські країни, налякані успіхами України й Швеції. На довершення злого під впливом російської агітації вибухнув бунт у корпусі Ждановича, що діяв разом із трансільвандями; козаки, нсвдоволені сваволею і зневажливим ставленням до них Юрія II Ракоці, покинули свого союзника під Меджибожем. Відмовилися йти на допомогу Ждановичу й козаки під командою молодого Юрася Хмельницького. Ці події були страшним ударом для гетьмана, й 6 серпня 1657 р, він помер у Чигирині.

Українська держава активно діяла на міжнародній аре-ні, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

3.Соціально-політичний устрій Гетьманшіни

У процесі розгортання національно-визвольних зма-гань у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чіт-ко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

- право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;—

незалежність і соборність Української держави;

- генетичний зв'язок козацької державності з Київсь-кою Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової систе-ми.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь-кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь-кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі-тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов-нота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолю-вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую-чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб-лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене-ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль-на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ-ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко-вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова-них — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю-вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій-ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій-снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон-ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис-лів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь-кої держави стала національна армія. Вона сформувала-ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт-во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано-витими воєначальниками виявили себе полковники Мак-сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро-зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на-ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб. Українська держава сформува-лася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань пе-реважають демократичні засади, про що свідчить існу-вання таких суспільних явищ та норм:—

функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

- виборність усіх посадових осіб від сотника до геть-мана;

- відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (доміну-вання в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельниць-кого та його однодумців набирають силу авторитарні на-чала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

- поступове обмеження впливу «чорних»