- зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

- домінування командних методів управління в дер-жавному житті;

- встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Соціально-економічна політика уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, пози-ції козацької старшини та розмаху селянської антифео-дальної боротьби.

Умови Зборівського та Білоцерківського договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив-них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодін-ня і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Се-лянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарюван-ня, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних зма-гань є селянство, намагався гасити виникнення нових со-ціальних конфліктів і як міг гальмував зростання вели-кого землеволодіння новітньої еліти.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у сві-тогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покла-дено модель військового територіального поділу та систе-му організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посили-лись тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське госпо-дарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг усіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств еконо-мічною основою їх панування, гарантом незалежності умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шля-хом концентрації у своїх руках значних земельних воло-дінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. У XVIII ст. понад 35% оброб-люваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період правління гетьмана Д. Апос-тола основний земельний фонд було роздано. У цей час ме-жа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася .

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан техніки та екстенсивний господарювання. Водночас розвивалося сільське госпо-дарство.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними озна-ками соціально-економічного розвитку українських зе-мель були зростання великого феодального землеволодін-ня; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудо-ва та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких ви-никають мануфактури; збільшення товарності виробниц-тва; зростання паростків капіталістичного укладу в еконо-міці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згор-тання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування ук-раїнської економіки їх впливові та владі суттєво гальмува-ли та деформували поступальний розвиток.

4. Універсалі Центральної Ради та їх вплив на створення УНР

Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, зокрема, рекомендації Другого Українського військового з'їзду щодо автономії України, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст І Універсалу Центральної Ради до українського народу, у якому зазначалось: "Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: “однині самі будемо творити наше життя". Висловлювалась також надія на те, що автономний устрій разом з українцями будуть будувати й неукраїнські народи, що проживають в Україні; доводилась необхідність обрання демократичним шляхом Всенародних Українсь-ких Зборів (сейму).

Того ж дня текст цього важливого конституційного документа був урочисто оголошений В. Винниченком на передостанньому засіданні військового з'їзду, а наступного дня —перед громадськістю у Троїцькому народному домі і вщерть заповненій Софіївській площі.

Через декілька днів після появи І Універсалу, 29 червня, Тимчасовий уряд спішно опублікував "Звернення до українського народу", в якому поставив риторичне запитання: "Чи ви не частина вільної Росії?... Не відривайтесь від загальної Батьківщини! Не розколюйте загального війська!... Погибель Росії буде погибеллю і вашої справи..." Таку ж негативну реакцію викликав Універсал і в урядових російських партіях. В унісон їм звучала оцінка київських більшовиків, які звинуватили Центральну Раду в "українському шовінізмі". Цікаво, що М. Грушевський пропонував більшовикам співпрацю і навіть один мандат (із 60) до Малої Ради, однак вони тимчасово від нього відмовились, про що повідомлялось на першому засіданні реформованої Малої Ради 24 липня.

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перебирала державні функції. 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який водночас виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем обрано кооператора-есера Павла Христюка, секретарем фінансів - директора Київського кооперативного банку безпартійного Христофора Барановського, секретарем міжнаціональних справ ученого-літературознавця, соціал-федераліста