Соціально-економічні і політичний розвиток
Зміст
1. Соціально-економічні і політичний розвиток України у 50-70 р..................3
2.Дисидентський рух..............................................................................................8
3. Необхідність соціально-економічних реформ................................................13
Література...............................................................................................................16
1. Соціально-економічні і політичний розвиток України у 50-80 р.
У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957р. за кількістю виробництва чавуну на ду-шу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу.
У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгосп-ного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 рр. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайнос-ті. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. май-же на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.
Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією кількох чинників:
1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспни-ків у суспільному виробництві. Протягом 1952—1958 рр. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на кар-топлю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза;
2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподатку-вання відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);
3) здійснення переходу (хоч і непослідовного) від жорст-кого планування до поєднання централізованого плануван-ня з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського гос-подарства. Якщо в 1951 р. для забезпечення МТС УРСР трак-торами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб.,тов 1957р. — 1678млн. крб., тобто у 2,4 раза більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів — протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросли в 6 ра-зів порівняно з роками четвертої п'ятирічки;
5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогос-подарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню спеціальну — 19%, то в 1960 р. 65,5% керівників колгос-пів мали вищу та середню спеціальну освіту.
Позитивну роль відіграли також застосування нових технологій, заохочення використання зарубіжного досві-ду, отримання колгоспниками паспортів та ін. У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ держав-них нагород: республіку та її 15 областей було нагородже-но орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це був рік тріумфу та ейфорії. Безумовно, порівняно з попереднім періодом успі-хи в розвитку сільського господарства були. Проте вони могли б стати ще вагомішими та тривалішими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо для прикладу лише один аспект — еволюцію державної полі-тики щодо особистих підсобних господарств. Об'єктивна необхідність кардинальних змін в економі-ці та невпинне зростання в процесі реформ суб'єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три та-кі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.
Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало ос-воєння цілинних земель, її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю циф-ру збільшили до 28-—ЗО млн. га незайманих земель Казах-стану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 року на цілину було відправ-лено першу групу українських механізаторів. Тільки в 1954—1956 рр. за комсомольськими путівками з республі-ки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з пересе-ленців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи ці-линних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України.
Деякі історики вважають, що непідготовлений марш-кидок на цілинні землі поглинув ресурси, які могли бути використані для зміцнення сільського господарства у вже освоєних районах, та призвів до зростання загальних втрат урожаю зернових до 30—40 і більше млн. т на рік, тобто у 1,5—2 рази більше того, що дали власне цілинні землі2. Цілком очевидно, що реалізація цієї програми вичерпува-ла з України ресурси і суттєво послаблювала сільське гос-подарство республіки.
Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення плотц посівів кукурудзи та інших «диво-культур». Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторюва-ли його слова, які не потрапили до офіційної доповіді: «...кукурудзу потрібно впроваджувати, не зупиняючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю».
У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955) Пленуму ЦК КПУ планувалося уже в 1955 р. засіяти цією культу-рою понад 5 млн. га. Партійне керівництво республіки в численних промовах підтримувало рішення Пленуму. Ку-курудзяна кампанія набирала обертів.
У період «хрущовської відлиги» в процесі активного реформування (особливо реформ, спрямованих на децен-тралізацію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено з рівноваги. Однак реформаторського потен-ціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її знищення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе-ральних хрущовських проривів.
Досвід хрущовських реформ в економічній сфері пев-ною мірою окреслив межі використання адміністративних методів управління, які в умовах
