дисидентського руху завершилося в 1968 р., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969р. серед правозахисників визріла думка про необхідність орга-нізаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єд-нання звернулося з відкритим листом до 00Н, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Ра-дянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.
2. Криза і спад (1972—1975 рр.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Мос-квою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяль-ності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього диси-дентського руху.
На цьому етапі тоталітарний радянський режим, наро-щуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було зви-нувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники те-кущих собьітий» і засуджено до 7 років таборів, що викли-кало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правоза-хисники, представники литовського, грузинського, вірмен-ського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.
3. Піднесення та розширення діяльності (1976— 1978 рр.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської гру-пи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку
дисидентського руху. У цей період помітно активізу-вала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав вірую-чих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбули-ся суди над заарештованими членами Гельсінських груп.
4 Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 рр.). У листопаді 1979 р. тиск систе-ми на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів ду-ховної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додиси-дентський» стан.
Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Україн-ською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві, її очолив письменник М. Руденко. До скла-ду входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона під-тримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське сус-пільство з Декларацією прав людини 00Н, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та на-сильницького насаджування русифікації, домагатися без-посереднього контакту України з іншими країнами, акре-дитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радян-ським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було еміг-рувати.
2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за віднов-лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант-ських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національна орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імпер-ську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в бо-ротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цьо-го напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидент-ства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльнос-ті національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, бу-дучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього ру-ху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтег-ральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою приду-шення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, ро-бітники. Серед них І. Світличний, М.