1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Та-тищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап істо-рії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утвори-ло Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів по-мічати існування окремого українського народу.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і примен-шувався вклад українського народу в розвиток світової ци-вілізації.

2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе-на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і біло-руський народи походять від єдиного кореня — давньо-руської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як на-ція почали формуватися лише з XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його поля-гає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій те-риторії, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, по-чинаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. дон.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались істо-рики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточ-но сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Гру-шевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюст-рованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери.

М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємця-ми політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безпереч-но українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населен-ня, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська дер-жава була нестійким, нєцентралізованнм державним утво-ренням без єдиної праруської або давньоруської народності. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької зе-мель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (По-лоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київ-ської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучарної України, а її основою ста-ло Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єд-нання слов'янських племен і столицею держави1.

3. Східні слов'яни уна території України у VI—VII ст.

У давнину землі східних слов'ян простягалися від дале-кого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на пів-дні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселен-ня слов'ян VI—VII ст на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Се-реднє Подніпров'я, де проживали поляни, Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'ят-тю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Північну групу слов'янських племен становили кри-вичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Вал-даю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чуд-ського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.

Археологічні дані підтверджують повідомлення літо-писця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою сус-пільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внут-рішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебув увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політич-ної діяльності зароджується соціальна нерівність, виді-ляється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родопле-мінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорю-вало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві .слов'янами не вико-ристовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов'янських пле-мен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськи-ми містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст.