Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опи-нилися під загрозою голоду. В 1918—1928 рр. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Ук-раїнські землі активно роздавалися румунським офіце-рам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закри-то всі українські школи, переслідувалася українська цер-ква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 рр. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 рр., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лю-тому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 рр. парла-мент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуран-ци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії поча-ли набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщи-ни!», Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Кароля II. Розвиток політичного руху опору румунській владі давав про себе зна-ти в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш актив-но він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:

1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 р., з 1926 р. — складова частина Комуністичної партії Румунії. Лідери партії — О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;

2) Українська національна партія з її лідером В. Залозецьким виступала за співробітництво промисловості з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії І ся здобути декілька місць у парламенті Румунії;

3) Революційний націоналістичний табір. Сформована в середині 30-х років охоплював молодь і студенте спорттовариство «Мазепа», студентське товариство. Користувався і підтримкою селянства О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

3. Закарпаття під владою Чехословаччини

Після падіння Австро-Угорської імперії гостро пост питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі грантських організацій вихідців із Закарпаття було створе-но Американську Народну Раду карпатських русинів очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирі-шення карпатського питання:

1) надання повної незалежності Закарпаттю;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями

3) одержання автономії.

За порадою президента СІЛА В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За ру-синами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Зго-дом на засіданні Ради 12 листопада 1918р. в Скрентоні (СІЛА) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріа-нонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття при-єднувалося до Чехословаччини під назвою «Підкарпатсь-ка Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реа-лізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехословаччини, на якій проживало 9% населен-ня і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був си-ровинним придатком економічно розвинутих чеських зе-мель. Питома вага промисловості в економіці становила тро-хи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим. Не дивлячись на те, що уряд Чехословаччини не виконав умов Сен-Жерменської угоди і не надав автономії Карпатській Україні, її уряд провів ряд перетворень в інтересах населення краю. В результаті земельної реформи 35 тис. безземельних селян отримали клаптики землі. Була розгорнута програма будівництва сучасних доріг, мостів, проводилася електрифікація краю. Почала поширюватися мережа ук-раїнських шкіл. Але рішенням вищого адміністративного суду від 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття, що спричинило звуження викладання українською мовою і розширення вживання чеської.

Особливістю політичного життя в Закарпатті була відсутність політичних партій у повному розумінні цього слова, однак діяли різноманітні течії та гуртки, які мали глибоке історичне коріння. Серед таких течій виділялося москвофільство. Москвофіли вважали, що русини - карпато-українці - це частина російського народу, зде-націоналізованого під впливом історичних обставин. Ці настрої були поширеними серед греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю. Москвофіли уклали ряд організацій, у т.ч. досить авторитетне «Общество имени Духновича».

Століття ізоляції від інших українських земель сприяли появі на Закарпатті русинства, прихильники якого стверджували, що слов'янське населення тут перетворилося на окрему націю русинів, відмінну від українців. Серед прибічників русинства були мадяри-зовані священики, які в такий спосіб маскували свої проугорські настрої.

Найвпливовішим серед населення Закарпаття була українська течія, підтримувана більшістю населення краю. Найпослідовнішу українофільську позицію займала Христянсько-народна партія під керівництвом А.Волошина і братів М. і Ю. Бращаків.

У 1938 р., після Мюнхенської угоди, за якою Німеччина добилася розчленування Чехословаччини, стало можливим проголошення са-моврядування в Закарпатті, й 23 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономний уряд краю очолили спочатку москвофіли, а потім влада перейшла до українофілів на чолі А.Волошиним. Але на територію Закарпаття продовжувала претендувати Угор-щина, і 2 листопада 1938 р. німецько-італійський арбітраж у Відні