Пізніше, у березні 1941 р. ОУН--Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазнача-лося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українсь-ку державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на ру-їнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пун-дик, випливала з тогочасного погляду всього українсько-го загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Ні-меччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в мемо-рандумі ОУН у квітні 1941 р., були «направленні на пе-реконання німецького уряду... офіційно визнати само-стійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини».

Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (війсь-кова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських райо-нах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування «незалежного українського об'єднання». 10 вересня 1939 р. гітлерівсь-ке керівництво поширило звернення до населення Захід-ної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «росій-ського простору на 4 держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федера-тивні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 р. була протокольне представлена орга-нізаційна структура економічного розділу плану «Барбаросса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.

В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо по-ведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доціль-не давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити універ-ситет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг перекону-вав, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав: «Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Во-на послужить для нас постачальником тих ресурсів, які можливо, знадобляться нам в майбутньому». Все циніч-нішими ставали плани нацистської верхівки після пер-ших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так «обґрунтував» необ-хідність запровадження нового адміністративно-територі-ального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величез-ного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє, експлуатувати її» 7.

Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів чи-тати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати істо-рію, оволодіти історичним досвідом, а звідси розвива-ти політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для на-ших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою — «столиця рейху Берлін». Математика і все інше подібне абсолют-но не потрібні».

У відповідь на ультимативні територіальні претензії Німеччини до Польщі англійський прем'єр Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. запевнив палату громад у повній під-тримці польського уряду. 13 квітня 1939 р. Англія заяви-ла про надання гарантій Греції та Румунії. Аналогічно вчинив і французький уряд. Це, очевидно, було зроблено для того, щоб налякати Німеччину, примусити її до пере-говорів з Англією. Проте Гітлера мало непокоїли «гарантії» Чемберлена, тим більше що «медовий місяць» англо-німецької згоди давно минув, особливо після захо-плення Праги. Керівники Англії, Франції почали з вели-кою недовірою ставитися до нових пропозицій Німеччи-ни. Це розуміло й гітлерівське керівництво. До того ж у дипломатичній грі 1939 р. з'явився новий елемент, особ-ливість якого полягала в тому, що, за визнанням Гітлера, восени 1938 р. він вирішив розпочати зондаж можливості убезпечити Німеччину від «війни на два фронти» шляом зближення з СРСР. Почавши обережно контактувати у сфері торгівлі навесні наступного року, німецька дипло-матія з серпня вирішила частково ознайомити керівницт-во СРСР зі своїми політичними інтересами.

У далекосяжних планах Гітлера все одно передбачав-ся напад на СРСР, про що можна зробити висновок на підставі його розмови зі швейцарським дипломатом Буркхардом 11 серпня 1939 р.: «Все, що роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий безглуздий і сліпий, о не може цього зрозуміти, я буду вимушений домовитися з росіянами. Потім я вдарю по Заходу й після його поразки об'єднаними силами обрушуся на Радянський юз. Мені потрібна Україна...»

Перед тим як вдатися до вирішального кроку в Москві Гітлер спробував отримати остаточну й конкретну відповідь з Лондона. Той промовчав, вважаючи, що угода з Гітлером за таких обставин не відповідає інтересам Вели-кобританії та настроям громадськості.

Тим часом з березня 1939 р. в Москві між СРСР, Ан-глією та Францією тривали безплідні переговори щодо політичних і військових питань, укладення конвенції у разі агресії з боку Німеччини. Негативну роль у них зі-грав уряд Польщі, який заявляв, що поляки «не можуть в жодній формі обговорювати питання про використання частини національної території іноземними військами».