Війну СРСР оголосили уряди Італії, Румунії, Словач-чини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини. В першому страте-гічному ешелоні фашистського угруповання нараховува-лося 5,5 млн військовослужбовців, до 4,3 тис. танків, штурмових гармат та мінометів, приблизно 5 тис. літа-ків, до 190 кораблів. Наступ німецьких військ і їх союз-ників відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград); Центральним (Білорусь, Москва); Південним (Україна).

На території України німці здобули значні перемоги, в основному, через некомпетентність Й. Сталіна і його най-ближчого оточення в управлінні військами: «Уманський казан» (серпень 1941 р.), де були оточені 6-та і 12-та армії Південного фронту; заборона Верховного головнокоманду-вача вивести війська з Київського виступу й подальше ото-чення 650-тисячного війська Південно-західного фронту; невдалий наступ радянських військ з Барвенківського плацдарму під Харковом (травень 1942 р.), що спричинило оточення і захоплення в полон більшої частини військ; роз-гром угруповання радянських військ під Керчю (травень 1942 р.). Лише в цих операціях радянські війська втратили 12 армій; 1,2 млн бійців і командирів потрапили в полон.

Німецько-фашистські війська швидко просувалися углиб країни. До грудня 1941 р. вони контролювали те-риторію з населенням до 80 млн осіб (42% населення СРСР), захопили 3,8 млн військовополонених, з них 1,3 млн. українців, і окупували майже всю Україну.

Радянський уряд зумів сконцентрувати значні зусил-ля для розгрому військ гітлерівського блоку. До січня 1942 р. утворилася антигітлерівська коаліція дер; Декларацію, вироблену нею в січні 1942 р., підписали 26 країн, зокрема Англія, США, Польща, Чехо-Словачина, Канада, СРСР та інші. Мільйони людей взялись зброю. Тільки українців воювало 4,5 млн осіб.

Передчуваючи наближення війни, українські політичні сили сподівалися використати зіткнення воюючі сторін для здобуття української державності. Знаючи пі це, німецьке командування не проти було мати їх деякий час своїми союзниками. Ще до війни німецька пропаганда поширила фальшивку щодо своїх намірі] створити «Велику Україну», до якої могли б увійти в( етнічні українські землі. Ця пропагандистська операції виявилася досить ефективною, бо навіть найрадикальніші українські політичні сили схилялися до думки про можливість співробітництва з німцями. Очевидно, тому вже 23 травня в меморандумі ОУН- -Б до німецького уряду німецько-радянська війна була розцінена як умова звільнення України від більшовизму та побудови Української держави. Однак німці зовсім не були заціка-влені в розширенні політичних можливостей українців. Навпаки, їх справжньою метою було розчленування тери-торії України, що підтвердилося на практиці: Закарпаття опинилося під угорською окупацією, Буковина під Ру-мунією; Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрого-бицька області були об'єднані в «дистрикт Галичина» й підпорядковані польському генерал-губернатору; з інших земель був утворений «Рейхскомісаріат «Україна».

Вперше їм довелося розкрити свої наміри після про-голошення 30 червня 1941 р. у Львові Національними зборами Акта про відновлення української державності. У заяві ОУН—Б з цього приводу йшлося, що на західно-українських землях формується українська влада, підпо-рядкована українському уряду, який буде створено в Ки-єві. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цю акцію підтримав митрополит Д. Шептицький.

Проголошення Української держави було важливим актом української політики, оскільки змусило німців розкрити свої плани щодо політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної так-тики українських сил. ОУН розраховувала, що німці погодяться на проголошення Української держави ніж підуть на загострення відносин з українцями, проте через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союз-ки, а завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови Бандери це зробити, він і його найближчі соратники тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту були відкликані обидва батальйони «Легіону українських націоналістів» «Роланд» і «Нахтігаль». У руслі своєї стратегії поставити німців перед фактом— обидві фракції ОУН планували організувати контроль місцевої адміністрації на окупованих українських лях. З цією метою вони, зібравши до 2 тис. своїх при-хильників, розділили їх на похідні групи й відправили слід за наступаючими німецькими військами вглиб те-риторії України. У процесі створення ними в населених пунктах місцевих адміністрацій вкотре загострилися суперечності між фракціями ОУН.

Непростою була ситуація в церковному житті. Право-славна церква на Волині розкололася на автокефальну й автономну. Перша виступала за відродження традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-х років, за незалежність українського православ'я, друга за церковну автономію України при збереженні зв'язків з московським патріархатом 15.

На той час в Україні виходило до 100 некомуністичних газет, виникали літературні, наукові та громадські об'єднання. У жовтні 1941 р. прихильники Мельника ви-ступили з ініціативою створення (в основному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Жевріла надія, що німці дозволять створити Українську самостійну дер-жаву, але ті мали інші плани. У вересні 1941 р. підроз-діли СС заарештували та знищили більшість членів похі-дних груп ОУН—Б. 20 листопада 1941 р. була забороне-на діяльність Унради. У грудні було заарештовано й роз-стріляно працівників редакції газети «Українське слово». Арешти проводилися у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах України. Було знищено понад 40 керівних діячів ОУН—М, звільне-но з органів управління і поліції їх прихильників.

ОУНівців допускали тільки до нижчих ланок управ-ління, тимчасових посад і охоронних функцій. Ставало ясно, що ніякого самостійного державного утворення в Україні німці не допустять. Це змусило керівництво ОУН переглянути свою політику, змінити тактику,