Ліквідація Української автономії на при кінці XVIII ст.
Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії у кінці XVIII ст. характеризується втратою залишок української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького.
У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роз-зброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві-дацію запорозького козацтва: "... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені..." [10].
За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії — у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преображенським собором Соловецького монастиря лежить гранітна бри-ла з епітафією: "Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31" дня, в суботу, 112 років від роду" [10].
На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови-ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).
З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за-лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.
Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль-ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським.
Так, у складі володінь сім'ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл. Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль-шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівню-вання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика-ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде-рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува-лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення, соціальної та національно-політичної ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе-реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").
Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба-ром вони підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за-хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення — форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування. Поміщиць-ку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.
Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царсь-кої Росії і королівської Польщі об'єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру.
У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці галь-мували розвиток господарства країни.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р. майже всю Східну Гали-чину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.
Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до знач-них змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідаль-ність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз'єднання Правобе-режжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало віднов-лення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміні-стративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а зго-дом губернські управління, царські судові органи.
Інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чор-ного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залиш-ків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України — Запо-розька Січ.
Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася пі владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперії по черзі приєднала до себе такі частини України:
1772 р. —
