Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді у Любечі. Щоб покласти край спустошуючей ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадкувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.

Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик — Томашівський — назвав Галицьке-Волинське князівство першою безперечне українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства Охоплювали 90% населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший — пра-вославного Сходу.

Висновки: Розпад Київської держави призвів до занепаду Русі як держави на політичній арені. Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української держав-ності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у перелам-ний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентич-ності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

3.Боротьба с монголо-татарськім ігом

Широковживаний термін «монголо-татарське нашес-тя» є умовним і не зовсім вірним. Поява терміна «монголо-татари» зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що проживали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем — «татари», так як ми називаємо «європейцями» францу-зів, іспанців та ін. З часом ця традиція укорінилася в європейській термінології XIII—XIV ст., у якій поняття «татари» вживалося для позначення монголів-завойовни-ків. Тому в епоху середньовіччя слова «татари» і «монго-ли» для хроністів та літописців стали майже синоніма-ми. Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої полі-тики монгольського хана .

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єд-нані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньорусь-кий билинний епос саме з Калкою пов'язує загибель трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Попови-ча та Добрині Нікитича. Нова хвиля монгольського на-шестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаблі, завойовники перетворили на по-пелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чер-нігів та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волин-ські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були зму-шені припинити своє просування в західному напрям-ку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засно-вують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перес-тає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування за-войовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було до-сягнуто лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втра-ти спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його га-лузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило за-непад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кіль-кість населення на Півдні Русі. Проте тотального обез-люднення цієї території не відбулося. Як зазначає М. Гру-шевський, лісовий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність ховалася за часів лихоліття, а за кращих обставин знову починала колонізацію полише-них земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. За-гибель у боротьбі з завойовниками багатьох