Історія України
План
Вступ
Адміністративно-політичний лад України
Економічний розвиток у першій половині ХІХ ст.
Нові явища в соціальній структурі феодального суспільства
Західноукраїнські землі у І-й половині ХІХ ст.
Висновки
Література
Вступ
У тривалому визріванні об'єктивних передумов зміни феодалізму капіталізмом особливе місце посідає передреформене шістдесятиріччя. Воно характеризується дальшим розкладом феодально-кріпосницької системи, яку в 40—50-х роках XIX ст. охопила гли-5ока криза, що привела до падіння кріпосного права і встановлення капіталістичного ладу. Тут, як і всюди, економічна «структура капіталістичного суспільства,— писав К. Маркс,— виросла з економічні структури феодального суспільства. Розклад останнього звільнив елементи першого».
В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи панівний клас дворян-поміщиків всіляко намагався зберегти свою владу. Царизм проводив політику, метою якої було зміцнення кріпосницьких порядків, забезпечення панівного становища поміщиків у господарському і полі-тичному житті. Водночас царизм змушений був рахуватися з інтересами буржуазії, що формувалася, і вживав заходів, які об'єктивно вели до роз-витку капіталістичних відносин (сприяння купецтву в заснуванні про-мислових підприємств, розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі через чорноморсько-азовські порти тощо).
На кінець XVIII ст. більшість українських земель (80%) опинилася під владою Росії. Поза російськими кордонами залишались лише західні землі — Галичина, Північна Буко-вина, Закарпаття, які належали Австрійській імперії. Украї-на знову ввійшла в період своєї бездержавності й змушені була перебувати в ній протягом майже 150 років під владою чужих імперій.
Однак, втрачаючи свої права, незалежність, свій устрій, свою церкву, навіть своє ім'я, Україна зберігала ідею незалежності прагнення суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі ча-си і стала підвалинами національного відродження кінця XVIII — початку XX ст.
Адміністративно-політичний лад України
В кінці ХVІІІ ст. відбувся третій поділ Польщі (1795), який звільнив основну частину Правобережної України від польського гніту. Україна стала у всьому підзвітна адміністративному управлінню самодержавної Росії. Після ліквідації Гетьманщини (1764) її історично сформовані частини - Правобережна, Лівобережна, Слобідська, Південна або Степова, Україна спочатку були поділені на намісництва, а потім – на губернії.
На всій території України губернії (їх було 9) були підзвітні генерал-губернаторам. Отже, всі дев’ять губерній, а саме: Харківська, Чернігівська і Полтавська; Київська, Подільська і Волинська; Катеринославська, Херсонська і Таврійська – входили у Малоросійське, Київське і Новоросійсько-Бесорабське генерал-губернаторства.
Одночасно генерал-губернатор поєднував у собі військову та цивільні владу, був повноправним керівником дорученого йому ре-гіону, владу цивільну підсилював військовою, зміцнюючи, таким чином, військово-феодальний деспотизм .
У всіх сферах суспільно-економічного життя не тільки україн-ського, а й інших народів тогочасної Росії політика царизму мала яскраво виражену великодержавницьку спрямованість. В Україні її ревними провідниками у першій половині XIX ст. були генерал-губернатори: М.Р.Воронцов (Новоросія), М.А.Долгоруков (Лівобе-режна Україна), Л.Г.Бібіков (Правобережжя).
Привілейовану частину українського населення складало дво-рянство. Російський уряд робив все, щоб цей прошарок процвітав, особливо на Лівобережжі. Основна маса населення були селяни і городяни, серед яких 5,5 млн., або 40% від загального числа жителів України, були кріпаками.
Встановлено, що дворянство за своєю суттю не було однорід-ним: 61,5 тис. з них відносилося до спадкового, 58,5 - до особових. Вважалося, що спадкові дворяни є вищим елітарним прошарком на-селення. Вони були володарями найвищих посад в губернії, тобто політичною елітою. Особові дворяни рекрутувалися з цивільних та військових чиновників і були підрядними щодо спадкових. Відомо-сті про землю дають підставу дійти висновку, що основні її масиви належали спадковим дворянам. В Правобережній Україні основні земельні фонди належали польським магнатам, їхні латифундії складали тут по кілька десятків, а той сотень тисяч десятин. На Лівобережжі та в Новоросії земля в основному належала круп-ним російським і українським поміщикам.
Строкатим був національний склад населення. Поряд з українця-ми тут проживали росіяни, поляки, євреї, молдовани, вірмени, греки, чехи, татари, німці та інші народи.
Так, наприклад, у першій половині ХГХ ст. в Україні проживало всього 13 302 273 осіб. З них: росіян та українців - 11,7 млн., поляків -481 тис, німців - 111 тис, євреїв - 838 тис, молдован - 173 тис.
Цікаво простежити динаміку росту міського населення, оскільки вона пов'язана з ростом продуктивних сил України. Якщо у 1795 р. в Україні проживало 8,2 млн. осіб, з них близько 0,4 млн. міського на-селення, то в 1857 р. населення України складало близько 13, 9 млн. осіб, а міське - 1,3 млн., тобто міста збільшилися на 0,9 млн. жителів.
Особливо швидко зростало міське населення Правобережжя та Новоросії, оскільки тут у першій половині XIX ст. відкрилися нові порти та пожвавилась торгівля. В Одесі, наприклад, протягом цього часу їх збільшилося у 10,8 разів, Миколаєві - у 15,4 разів.
Як правило, елітна частина міського населення складалася з сер-цевини міського панства, чиновництва, почесних громадян, купців то-що. Проте, у першій половині ХIХ ст. суперником дворянства тут стала виступати буржуазія, яка енергійно зосередила у своїх руках промисло-ве виробництво, торгівлю, транспорт та інші матеріальні засоби.
Аналіз міського населення свідчить, що у пригніченому стано-вищі знаходилась міська біднота, трудове населення. Формування робітничого класу міст країни співпало з промисловим переворотом і його кількість досягла у 1861 р. 147 тис. осіб.
Як уже було сказано, важке соціально-економічне становище селян і робітників України негативно позначилося на природному зростанні її народонаселення. Тисячі людей вмирали від важкої та непосильної праці, кріпосницького гніту, безправності, сваволі вла-ди та панських утисків.[2, 370]
Економічний розвиток у першій половині ХІХ ст.
Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку, розширювалися посівні площі під сільсько-господарські культури. Цей процес відбувався переважно за рахунок