У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказник городів, згідно з якою російським фео-далам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шлях-ти на землю. За привілеями 1506 і 1522 рр. великого кня-зя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У 30—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 Р- (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме май-но, якщо володів маєтком на основі військової служби/ магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користува-лися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від ве-ликого князя або магнатів. Литовський статут 1566 р. оста-точно скасував усі обмеження шляхетської земельноъ влас-ності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було доз-волу великого князя, маєтками розпоряджалися на влас-ний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужували-ся лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення шля-хетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта мог-ла володіти землею в обох частинах держави.

У цей час продовжувало зростати володіння православ-ної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багаті-ли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувать місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагали-ся схилити її на свій бік.

Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевлас-ником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київсько-го митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігів-щині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед най-більшими магнатами митрополит П.Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.

Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 р. Під тиском польсько-литовських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличений і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.

Напередодні 1648 р. на Волині, Брацлавщині та Київ-щині близько 50 маєтків належало католицьким монасти-рям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасі-ки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике земле-володіння. Заможні козаки, крім землеробства і тварин-ництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, ку-рили горілку, торгували продуктами.

Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На по-чатку XVI ст. у західних українських землях селяни кори-стувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовніш-нього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на про-дукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбу-лося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 р. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.

Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила, умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському) Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 р. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому Повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірю-вали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове госпо-дарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти во-локу і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — пів ланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У вели-кокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.

Основою господарства став фільварок, під який відводи-лися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільвар-кових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.

Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки. Дворище було замінено "димом" — селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за