Гітлерівці насаджували „нову земельну аристократію”, тобто створювали німецьку касту феодалів. Під час оку-пації в Україні було створено 2 215 маєтків загальною пло-щею понад 6,3 млн га. Було розроблено заходи, спрямовані на організацію на селі хуторських господарств з „українців німецького походження” (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів). 15 жовтня 1942 р. окупаційна влада видала розпорядження про масове насильницьке вигнання україн-ського населення з його власних земель і утворення на них спеціальних селищ („хегенвальдів”). Лише у восьми захід-них областях України загарбники силою вигнали населення з 357 тис. селянських дворів. Грабуючи українських се-лян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань.

Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 р., вдалися до тактики „спаленої землі”. У наказі своїм військам Гітлер наголошував: „Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна. Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля”.

Післявоєнна відбудова сільського господарства України проходила у важких і складних умовах. На 1945 р. прак-тично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Проте по-рівняно з довоєнним періодом було засіяно 71 % посівних площ колгоспів і 32 % радгоспів, валовий збір зернових досяг, 46,9 %, врожайність — 48 % (7 ц/га), поголів’я всіх видів худоби — 43 %, парк сільськогосподарських машин — 43,2 %. Основною силою в колгоспах були жінки, які виробили 72,2 % всіх трудоднів. Грунт під посіви готували вручну. Нерідко колгоспники самі впрягалися в упряж замість худоби. Державі було здано більше 56 % вироще-ного зерна, а у багатьох колгоспах вилучено фураж і посівні фонди. Селяни не отримали повністю визначені на трудо-день 400 г зерна. Як наслідок наприкінці 1945 р. розпо-чалися продовольчі труднощі, особливо на півдні країни.

Становище у сільському господарстві потребувало перегля-ду аграрної політики. Наприкінці 1946 — на початку 1947 рр. Україна здала державі фактично все зрощене зерно, проте план здавання зерна було виконано лише на 3 %. Складне становище з кор-мами зумовило падіж худоби.

Після кризи 1946—1947 рр. розпочалося повільне підне-сення, проте підхід до розв’язання проблем сільського гос-подарства лишався старим: форсування виробництва в умо-вах жорсткої централізації та регламентації колгоспного життя. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

Капіталовкладення в сільське господарство були недостат-німи. Вкладалися вони в основному на придбання машин (33 %), будівництво (67 %). Техніка залишалася державною. Колгоспи користувалися нею через посередництво машинно-тракторних станцій (МТС).

На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшив-ся на 1 %.

Поворотним пунктом у розвитку сільського господар-ства став вересень 1953—1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підви-щення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшен-ня державних асигнувань на потреби села, поліпшення тех-нічного і кадрового забезпечення села.

Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машин-но-тракторних станцій. Протягом 1951—1960 рр. збільшилися капіталовкладен-ня, що становили 6799 мли крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.

Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним.

Проводилася політика обмеження особистих господарств колгоспників. Так, у 1955 р. удвічі зменшено розміри при-садибного господарства. У 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, що тримали худобу в містах, а в 1959 р. і це було заборонено.

Виснаження цілинних земель, посуха 1963 р., застій сільськогосподарського виробництва в центральних чорно-земних районах в Україні призвели до продоволь-чої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закупову-вати зерно за кордоном.

У березні 1965 р. було розпочато реформу в сільському господарстві. Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів. Підвищувалися закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові культури, соняшник, продукцію тваринницт-ва. За здану продукцію понад, план встановлювалася над-бавка — 50 % основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгосп-ників за кінцевими результатами господарської діяльності. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Керів-ництво здійснювали на основі директивності та жорсткої регламентації.

Негативні тенденції у розвитку сільського господарства призвели на початку 80-х років до чергової зміни системи управління сільським господарством. Було розроблено Продовольчу програму (1982 р.). За програмою 1986 р. продовжувалася перебудова управ-ління на селі. Відповідно до неї встановлювалися стабільні по роках плани закупівель зерна.

Протягом 70—80-х років головна увага приділялася по-дальшій індустріалізації сільського господарства з метою забезпечення населення продовольством, а промисловості — сільськогосподарською сировиною. Частка капіталовкладень у сільське господарство у загальній їх структурі зросла на 27—28 % і в 1970—1985 рр. становила 84,9 млн крб.

Певні зрушення відбулися в організації сільськогосподар-ського виробництва. Збільшилася кількість радгоспів, утво-рилася мережа міжгосподарських підприємств і організацій. У 1985 р. функціонувало 96 виробничих агропромислових, сільськогосподарських і науково-виробничих об’єднань.

Позитивною ознакою було підвищення продуктивності аграрного сектора у середньорічному обчисленні в 2,1 рази. Результатом перетворень у сільському господарстві стали суттєві зміни у рівні механізації виробництва.

Проте певні досягнення в аграрному секторі не змінили його статусу як найбільш економічно слабкої, занедбаної ланки господарського організму.