ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО       

Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізняються від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існує й зберігається У формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правна сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігаються в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й свідомості обов'язку чинити так, як указують звичаї, й назовні ці норми виявляються тільки в принагідні моменти у формі чину відповідно до внутрішнього змісту звичаєвої норми. Чин як зовнішня форма вияву звичаєвого права має настільки ж важливе значення, як і писана форма закону, тому зовнішній вияв звичаєвого права супроводиться іноді особливими обрядами, завдання яких полягає в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам'яті правний чин, а разом із ним і правну норму, яку цей чин здійснював. З часом правні обряди шляхом постійного повторення в однаковій зовнішній формі набирають такого ж правного значення, як і звичаєві норми, що їх вони супроводжують і засвідчують, та перетворюються в правні символи; порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважається за порушення норм звичаєвого права.
       Характерною особливістю українського звичаєвого права є його різноманітна яскрава обрядовість, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно у всіх деталях виконуються протягом віків.
       Здавна головна, ініціативна роль в українському процесі належала скривдженому, ушкодженому позовникові. За доби “Руської правди”, в Литовсько-Руській державі чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками й т. д. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи припинити, покарати шкодника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнитись певним відшкодуванням — це залежало від волі позовника (в тих випадках, ясна річ, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя судових поплатків на користь суду. Судові органи лише “допомагають” сторонам і за це одержують винагороду “от всьх тяж, кому Допоможуть” (арт. 99 “Руської правди”); документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток “дъцькому” належить тільки тоді, коли він стороні “право зводил й свел” і “суд конец тому вчинил” (Литовська метрика, ч. 44). Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонення слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице й т. ін.
       Всі ці акти супроводились різноманітними обрядами-символами. Наведемо приклади. У випадках вбивства, покражі чи іншого злочину або шкоди на майні скривджений в першу чергу розшукував сліди, що залишив злочинець чи шкодник. Потім він запрошував свідків, звичайно близьких сусідів і сторонніх людей — “чужих добрих (віригідних) людей”, і з цією, іноді численною, “купою”, що в XVI ст. звалася “гарячою копою”, поспішав туди, куди вів “слід”. Цей обряд звався “гоненням сліду”. Коли слід приводив до якоїсь хати чи отари, тоді “купа” закликала власника дому “слід одвести” від себе, тобто одвести підозріння, вказавши винного або його “слід”. Хто відмовлявся одвести слід, на того падала презумпція вини й ушкоджений мав право запідозреного “потрусити”, а коли при трусі знаходив “лице” — покрадені речі чи якісь інші матеріальні докази вини,— тоді “купа” брала “лице” й винного і йшла до суду: на княжий двір — за доби “Руської правди”, а пізніше — на “копний двір” або до городського судді Коли підозрілий одводив від себе слід, ушкоджений із “купою” йшли далі слідом, аж доки не знаходили винного. Коли слід приводив до чужого села, тоді “купа” й ушкоджений викликали