Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні теат-ри. До Львівського обласного відділення Спілки радянських компози-торів України ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народного мистецтва .

Деформації со-ціалістичних ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х — у 30-х роках, вже в 1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній Україні. Уніфікація державного ладу й управління в нових радянських областях здійснювалася за звичними на сході жорстокими адміністра-тивно-командними методами. До того ж не враховувалися певні від-мінності в економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі. Поряд з націоналізацією великої промисловості, банків і засобів зв'язку проводилося вилучення й дрібних ремісничих майстерень, приватних будинків. У новому радянському апараті важ-ливу роль відігравали керівні кадри, які прибували із східних областей України. Значна частина з них не знала місцевої специфіки, що призве-ло до серйозних порушень радянських законів у галузі податкової по-літики, хлібозаготівель, до передчасної колективізації, за яку взялися в 1940 р., з порушенням, як і свого часу у східних районах, ленінських принципів переконання й добровільності. У селян насильно відбирали землю.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням (без врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх ро-динами. Відразу після возз'єднання почалися арешти й виселенняколишніх функціонерів буржуазних партій, великих і дрібних підприєм-ців, поміщиків, посадників — переселенців з Польщі, насамперед ко-лишніх військовослужбовців польської армії, які в 20—30-х роках одержали тут землю, заможних селян, а також колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були політичними в'язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна кіль-кість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.

Як метод політичного переслідування чи адміністративного пока-рання широко використовувався такий вид репресій, як депортація — тобто виселення й заслання значної маси людей без правових та юри-дичних на це підстав. Сам факт депортації був злочином проти людя-ності, не говорячи вже про жахливі, нелюдські методи її здійснення. Отже, повторювалося те, що було нагромаджено під час розкуркулю-вання й інших репресій у східних областях України в попередні роки. Всього із Західної України в 1939—1941 рр. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення . Чимало невинних людей, яких Велика Вітчизняна вій-на застала в місцевих тюрмах, були знищені, у тому числі й син вели-кого Каменяра — Петро Франко, депутат Народних Зборів.

Вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з допо-могою радянського народу досягли певних зрушень в економічному, політичному і культурному житті. Але вони були затьмарені неспра-ведливими репресіями багатьох ні в чому невинних людей. І все ж возз'єднання було тим актом, який відбивав устремління багатьох тру-дящих Західної України, дав можливість запобігти їх можливому фа-шистському поневоленню.