План

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні.

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР.

3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919р. поширити свою владу в Україну.

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні.

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі"

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.""

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

«На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки... Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська»."'

У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, — констатував В. Андрісвський, колишній комісар освіти Полтавщини.""

В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти ІЗ листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада — Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом»."" Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Легенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, — писав Келлер, — повидимому предполагает ввести всех в заблуждение. . . предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших кляс гімназій, яка стала головною обороною Києва.""

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був озпущений.

Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»

У той же день доручено С, Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою."'

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна.

Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сойм та розпочати реалізацію земельного закону"

Усе разом — і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не-українці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців — усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на Грунті «єдиного фронту» з російськими соціялістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі.

Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а