За рішеннями цього з'їзду в Україні, як і в РСФСР, запроваджувалася політика "воєнного комунізму". Впровадження продовольчої розкладки, заборона вільної торгівлі продуктами викликали незадоволення селянства. Продовольчі загони разом із комітетами незаможного селянства відбирали всі продовольчі запаси. У різних районах України спалахнули селянські повстання, для придушення яких використовувались регулярні війська.

22 січня збіглися у часі дві знамениті дати в історії українського народу: 22 січня 1918 р. ІV-м Універсалом Центральної Ради було проголошено державну незалежність України, а 22 січня 1919 року шляхом вільного волевиявлення народу всі українські землі було об’єднано в одній державі – Українській Народній Республіці.

Доля розпорядилася так, що , втративши в ХІІІ ст. свою державу – Київську Русь, український народ протягом багатьох століть був об’єктом агресивних посягань сусідів. Наприкінці ХІІІ ст. українські землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Проте і в умовах іноземного панування український народ не залишав надії бути вільним та єдиним у власній державі. Ця мрія стала реальністю лише після повалення в лютому 1917 р. самодержавства в Росії та розпаду в листопаді 1918 р. «клаптикової» імперії Габсбургів.

22 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 р. — її державну незалежність. 9 листопада парламент Галичини — Українська Національна Рада, яка після розпаду Австро-Угорської імперії взяла владу до своїх рук, проголосила Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Таким чином, на українських землях утворилися дві незалежні держави, це було історичним нонсенсом. 1 грудня, 1918 р. між Директорією і делегацією Західно-Української Народної Республіки була укладена попередня угода про об'єднання українського народу, яку 3 січня 1919 р. затвердила Українська Національна Рада — вищий законодавчий орган ЗУНР. Урочисте проголошення возз'єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Після привітання та заяви Галицької делегації про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу член Директорії професор Ф.Швець зачитав текст «Універсалу Соборності», в якому говорилося: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України — Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Придніпрянська Україна,— в одну велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду». Наступного дня І Трудовий Конгрес — український парламент,— куди ввійшли і 65 делегатів від Західної України, затвердив акт возз'єднання двох держав українського народу.

Проте вільне волевиявлення українського народу жити в одній незалежній державі, яке ввійшло до історії під назвою Акт Злуки не було здійснене. Західноукраїнські землі влітку 1919 р. були окуповані Польщею, а з півночі проти України вдруге розпочали агресію червоні війська більшовицької Росії. «Ні, не стара буржуазна Європа, — писав з цього приводу В.Винниченко, а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізує наших письменників (Єфименко з родиною)» ... Оцінивши історичне значення підтвердження Трудовим Конгресом Акту Злуки, голова Директорії УНР в той же час зазначав: «Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі... Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний — сила непереборима». Ці слова, сказані В.Винниченком в 1919 р., як ніколи, звучать актуально і сьогодні. Реальне об’єднання всіх українських земель, але не у власній державі, а у складі СРСР відбулося лише у 1939-1940 та 1945 роках. Але сталося воно не на добровільних засадах, а в результаті таємної змови Сталіна з Гітлером про поділ Європи.

Тільки в 1991 р., проголосивши і підтвердивши на всенародному референдумі державну незалежність України, наш народ нарешті став жити в єдиній самостійній державі. Влада в незалежній Україні продовжує залишатися в руках кучмівських олігархівських кланів з властивими для них корупцією, лицемірством і казнокрадством. Порівнюючи Україну з дівчиною-покриткою, свого часу Т.Шевченко писав: „гірше ляхів свої діти її розпинають”. Вихід з кризи може бути лише один: об'єднання, незважаючи на розбіжності в програмах і протидію своїх лідерів, всіх, для кого Україна є не географічним поняттям, а Батьківщиною. Потрібно обрати справді патріотичного, справді народного президента для всієї Соборної України. Вона для всіх одна, як і один Бог, на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Слід пам'ятати просту істину, що ідеологія — явище плинне, тимчасове, а нація - вічна. В єднанні - наша сила.

3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919р. поширити свою владу в Україну.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії,