«райське життя» іноземних робітників у Німеччині. Нацистська листівка-звернення була доведена буквально до кожного села Рівненщини. Одна з таких агіток того часу писала: «Українці! Німеччина дає вам нагоду отримати корисну і добре оплачувану роботу. В січні 1942 року до Райху вирушатиме перший поїзд з українцями. Запрошуємо тих, хто має фах, а також тих, хто його не має, їхати до Німеччини. Зголошуйтесь до бірж праці у Рівному, Костополі, Дубні... щоденно від 8 до 15 год. Ми чекаємо, що ви негайно зголоситесь».
Газета «Костопільські вісті» згодом подала ще більш патетичний заклик. «Ті, хто поїдуть до Німеччини, — писала вона, — отримуватимуть: вистарчаюче харчування з додатковим приділом для тяжкопрацюючих, безплатне і хороше мешкання, гарний заробіток, частину якого ви зможете зложити на конто ощадності. За ці гроші після війни ви зможете купити на батьківщині землю і побудувати дім. За час вашого перебування в Німеччині ваші сім'ї отримуватимуть по 130 крб. щомісячно. Ви будете мати змогу побачити, яка гарна Німеччина під час прогулянок в околиці».
Злиденне життя більшості українського населення краю та труднощі із працевлаштуванням вдома, штовхнули деяких юнаків та дівчат вирушати на заробітки. Тим більше, що до війни для волинян мандри навіть за океан не були чимось незвичайним. В. В. із Сарн, який одним із перших виїхав на роботу до Райху, так пояснює мотиви свого вчинку: «В сім'ї нас було дев'ятеро. Мені йшов двадцятий рік. Не одружений. З дитинства батракував у німця-колоніста. За «перших визволителів» записався до колгоспу. Доглядав худобу. Став комсомольцем. Голова обіцяв, що я буду зав. фермою. Але так і не став, бо прийшли німці. Спочатку говорили, що колгосп розпустять, землю і худобу роздадуть людям, але через пару місяців його перетворили в лігеншафт. Трохи працював там, але якось наш сільський поліцай Василь натякнув мені, що пам'ятає про мою комсомольську активність. А тут я прочитав що йде набір до Німеччини. Хоч батьки були проти, я тим не менше вирішив по-своєму. Поїду. Матиму професію, зароблю грошей, не буду батракувати».
Так як В., думали і інші юнаки та дівчата. Але вже перша зустріч з німецькою дійсністю стала розвіювати рожеві мрії заробітчан.
Віра К-ко згадує: «Два наших вагони комплектувались у Здолбунові. Йшов березень сорок другого. Вже перед від'їздом німець із Тучина, що порядкував у нашому вагоні, зачитав вголос перші правила поведінки в дорозі і на місці: під час транспортування треба поводитись спокійно і чемно. Вікна і двері мають бути зачинені всю дорогу. На зупинках вагонів не покидати. В Перемишлі нас повинні покормити. Там же ми пройдемо медичний огляд. З уваги на те, що йде війна, треба задовольнятись тим, що нам можуть дати».
Про те, як Німеччина зустріла рівненських робітників, написано багато. А переказано ще більше. Катерина В. з Володимирця згадує: «У м. Бреслау нас здали на розподільний пункт. Звідти відправили по таборах і біржах сусідніх міст. Я потрапила до м. Гіртберга. Поселили нас у таборі № 2. Як він виглядав? Це був ряд одноповерхових бараків. Збоку стояли будки для вартових. Територія була загороджена колючим дротом. У кожній кімнаті спало нас по 80 жінок. Я була кволою. Попала на фабрику, де хазяїном був Коттер. Тут нас працювало 400 українців, поляків, французів. Кваліфікація була непотрібна, її ми опановували на місці. Мене поставили до автомата. Норми не було, але майстер слідкував, щоб не було холостого ходу машини. За простій карали. Чим? Штрафом, потім врізали пайку, а далі могли відправити до штрафного табору.
Харчували погано: півтора кіло хліба на тиждень, тричі на день гарячий суп із буряків та моркви. Один раз на тиждень м'ясо, одні лише кості. Зранку ерзац-кава.
Зарплата? Так. Платили по 22 марки місячно. З них 16 вираховували за харчування та за одяг.
Прогулянки по місту були рідкістю. І то під наглядом німця. Всіх нас називали росіянами. На відвороті пальто кожен з нас мусів носити нашивку «ОsТ».
Про те, які умови життя та праці чекали українців в Німеччині, незабаром стало відомо на батьківщині, незважаючи на строгу цензуру листування наших земляків з батьками та рідними. Додамо до того, що на той час окупаційний режим встиг вже показати своє справжнє і лице, і нутро. Тотальна мобілізація до вермахту усіх, хто міг носити зброю, змусила нацистів різко збільшити приплив східних робітників. А це стало можливим тільки завдяки брутальній силі та ігноруванню елементарних людських прав на окупованих територіях.
З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровільності була викинута. 7 березня Заукель, генеральний уповноважений Райху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона. «Цей мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав Заукель. — Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми-вивозу робітників до Райху: з Генерального комісаріату Білорусії — 500 чол., із Центрального Економічного інспекторату — 500 чол., із Райхскомісаріату України — 1000 чол... з 1 квітня ц. р. щоденна квота має бути подвоєна».
Для того, щоб забезпечити виконання цього ясиру XX століття окупаційна адміністрація Рівненщини привела в рух гігантський репресивний апарат: гебітскомісаріати, окружні, міські та районні управи, жандармерію, охоронні війська, підрозділи СС. Кожному місту, містечку, селу, навіть хутору було доведено план відправки людей до