Про вербування вже ніхто не говорив. Ця акція, як і треба було чекати, дуже швидко себе вичерпала. Сам Заукель у 1944 р. вимушений був визнати, що із 6 мільйонів іноземних робітників навіть 200 тисяч не прибули до Райху добровільно».

В хід були пущені такі наруги як масові облави по селах, у церквах, кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри дозволялось їхати старшим, батькові, матері, аби були тільки здоровими. З багатьох сімей брали по двоє-троє дітей. М. Лебідь з містечка Матіїв, що поблизу Ковеля, так описує одну з таких операцій: «Одного дня німці оточили село. Вигнали усіх людей на майдан. Молодь завантажили на авта і повезли до Ковля. В Уряді праці в Ковлі приділили їх на різні місця праці й поїздом вони від'їхали до Німеччини». Ще гіршої долі зазнало село Судобичі, що на Дубенщині. В лютому 1944 р., відступаючи на захід, фашисти погнали з собою силоміць майже усіх жителів села. Врятуватись вдалось лише декільком селянам. Любі Ординат на той час було дванадцять років, а сестричці Олі дев'ять. Разом з батьками та старшою сестрою ці двоє діток понад рік працювали на залізниці у далекому Вартелянді —переносили шпали, пісок, рейки.

Як згадують М. Якубовський та В. Середа із с. Звиж колишнього Деражненського району, з літа сорок другого вони вже не спали у хаті, бо кожної ночі можна було чекати облави. Вдень хлопці чергували за селом. Досить було появитись військовому автомобілю ще на підступах до села, як за сигналом сторожі молодь тікала в ліс.

З другої половини 1942 р. ліс став не тільки пристанищем, але й основною базою перебування сотень, а згодом тисяч молодих волинян та поліщуків. Уникаючи німецького ясиру, вони поповнювали спершу загони «Поліської Січі», або більшовицькі партизанські загони, що на той час опанували північний схід краю, а згодом перші боївки УПА, які, як згодом писав Л. Лебідь, «стали самочинно творитися з гуртків переслідуваних німцями українців, що були вороже наставлені до німців і до червоних».

В ході масових облав за майбутніми остарбайтерами нацисти скаженіли, вдаючись до жорстокого терору, маючи на це відповідні накази своїх керівників.

Американський представник звинувачення на Нюрнбергському процесі оголосив в числі доказів звинувачення стенограму промови, яку 5 березня 1943 р. у Рівному на нараді вищого керівництва Райхскомісаріату зробив Е. Кох. «Ми — раса панів, — заявив гауляйтер. — Ми прийшли, щоб закласти фундамент для нашої перемоги. Ми повинні пам'ятати, що навіть найгірший німецький робітник біологічно і расове у тисячу разів становить більшу цінність ніж дане місцеве населення».

Ще виразніше з цього приводу висловився перед групою своїх генералів Г. Гіммлер дещо пізніше. «Питання про те, житимуть ці нації у добробуті чи загинуть голодною смертю, цікавить нас постільки, поскільки нам потрібна їх рабська праця на благо нашої культури. Інакше воно нас абсолютно не повинно цікавити. Чи помруть десять тисяч руських баб від злиднів та голоду, риючи для нас окопи, мене не хвилює. Мене хвилює, коли ці окопи будуть закінчені, щоб принесло це користь Німеччині».

У квітні 1943 р., як відомо, по всій Рівненщині українська поліція організовано перейшла на сторону УПА. Окупанти стали формувати польську поліцію з числа найбільш знавіснілих антиукраїнських елементів. Незабаром їм на допомогу німці перекинули з-під Кракова ще декілька батальйонів польських шуцманів, що пройшли вишкіл у нацистському спецтаборі в Дембіці. Агент Лондонського польського еміграційного уряду, що діяв на Рівненщині, так описував цю подію: «Любо було дивитись на наші загони, хоч і в німецьких одностроях, як марширували вони під бойову польську пісню. Дивлячись на них українці опускали голови. На іх обличчях ми читали переляк. Чимало з них не ризикували навіть вийти на вулицю. Ми стали здійснювати акт помсти». Суть цієї помсти полягала в тому, щоб спільно з окупантами нищити українське населення, а живих відправляти на каторгу в Райх.

Сорок третій рік для Рівненщини став, як відомо, особливо важким. Нацисти скаженіли, їхня адміністрація, яка від самого початку носила воєнно-грабіжницький характер, істотно захиталась. Німці втратили змогу контролювати життя окупованого краю. Північна частина області стала практично їм непідвладною. Нацистський режим діяв переважно в таких осередках як Костопіль, Сарни, Березне. А це означало, що «живий товар» для Райху можна було здобувати хіба що збройною силою. Тому кожна «операція» німцями детально готувалась, до участі в ній залучались окрім есесівців також козаки - власівці, польські шуцмани, групи фольксдойчерів.

З другого боку, там, де боївки УПА заздалегідь отримували інформацію про те, що окупанти готують облаву, вони або приймали молодь .до себе, або давали збройну відсіч фашистам.

На 17 травня 1943 р. у нашому краї було намічено черговий вивіз людей до Німеччини. Акція готувалась грунтовно. Виїзду підлягали юнаки та дівчата 1922—26 років народження. По селах бую розіслано тисячі агітаційних та водночас лякаючих листівок. Через сільських старост іменні виклики на роботу до Райху отримали 2500 осіб. Всі вони були попереджені, що у випадку неявки на збірний пункт, покарання, понесуть їх рідні та