Сьогодні широкій громадськості ще недоступні офіційні дані, скільки радянських громадян прямим етапом з нацистських були відправлені до більшовицьких концтаборів. Але з упевненістю можна сказати, що таких було не один десяток, не одна сотня тисяч.

Про те, як Радянська вітчизна зустрічає своїх синів та дочок з ворожої неволі, досить швидко стало відомо у таборах вчорашніх невільників з України, що опинились у британській та американській зонах окупації розгромленої Німеччини. І чимало українців стали задумуватись над тим, чи варто повертатись на батьківщину, де знову хазяйнують більшовики. І питання про те, що може чекати їх на рідній землі за те, що не відмовились працювати на ворога, що не загинули, а попали в полон, що вижили у нацистських катівнях та таборах смерті. Настрою, як кажуть, додавали ті, у кого були підстави не любити радянську владу, хто відчув її принади сповна. І понад двісті тисяч українців, навчених гірким досвідом нацистського «нового порядку», не ризикнули попробувати ще більшовицького повоєнного способу життя. Скільки було серед них вихідців із Рівненщини? Сьогодні ще важко сказати, бо досі ніхто не ризикував вести такого обліку. Пройшло понад півстоліття з часу завершення другої світової війни. Народи, що злою волею тоталітарних режимів були втягнуті у цю найстрашнішу в історії людства різню, мали змогу не тільки вивчити та проаналізувати причини цієї війни, але й зробити висновки та вжити заходів, щоб подібне не повторилось у майбутньому.

На Заході переможці і переможені мали достатньо часу щоб інтегруватись у єдину європейську співдружність.

Діти і внуки тих, хто, осліплений маніакальними ідеями зверхності, йшов завойовувати «життєвий простір», знайшли в собі силу, волю і потребу попросити вибачення у тих, кого гітлерівський режим погнав до Райху і перетворив у рабів XX століття. Уряд ФРН, як відомо, взяв на себе також і матеріальну компенсацію за злодіяння нацизму стосовно французів, бельгійців, чехів, поляків та громадян інших національностей, яких у роки війни експлуатовано та морально знівечено фашистами. Давно вирішено питання про матеріальну компенсацію і пенсійне забезпечення за рахунок ФРН тих остарбайтерів українського походження, що живуть сьогодні на Заході. Підійшла черга і до тої групи людей, що у найбільшій мірі постраждала від коричневої чуми. Маємо на увазі населення України, зокрема тих її громадян, хто півстоліття тому у юнацькому віці силоміць був гнаний у фашистську неволю. Сьогодні вже немає двох мільйонів трьохсот тисяч колишніх українських остарбайтерів. За даними останньої реєстрації в нашій державі їх залишилось живими трохи більше ніж 600 тисяч, тобто приблизно один із чотирьох. На Рівненщині кількість цих людей сягає щось більше п'яти тисяч.

Хто вони? Які вони? Майже п'ять десятиліть ярлик «остарбайтера» важким каменем тяжів над долею кожного. За ,те, що протягом року - двох вимушені вони були по-рабськи працювати на окупанта, бо не зумів, не здатним був захистити їх режим, що називав себе народним, класовим, найдемократичнішим. Довгі роки у себе на батьківщині влада їх називала спершу зрадниками, згодом — «ненадійними», а відтак просто громадянами другого сорту. Нарешті про них ніби забули. Але час не зупинявся. Сьогодні тим, хто дожив до наших днів, уже давно за шістдесят. Сивина покрила їх голови, хоч руки продовжують трудитись. Та десятиліття не можуть стерти з пам'яті того, що було впродовж їхнього життя. Бо це трагедія цілого покоління, якому історія приготувала драматичну, болючу назву заручників другої світової Війни.

На 17 травня 1943 р. у нашому краї було намічено черговий вивіз людей до Німеччини. Акція готувалась грунтовно. Виїзду підлягали юнаки та дівчата 1922—26 років народження. По селах бую розіслано тисячі агітаційних та водночас лякаючих листівок. Через сільських старост іменні виклики на роботу до Райху отримали 2500 осіб. Всі вони були попереджені, що у випадку неявки на збірний пункт, покарання, понесуть їх рідні та близькі. І тим не менше на комісію прибуло аж ...210 чол. За допомогою місцевих медиків ще 80 молодиків були визнані непридатними до праці. Ешелон не вирушив. Акція була зірвана патріотами.

Як згадує колишній голова районної управи, завдяки активній діяльності українського патріотичного підпілля та УПА в 1943 р. з району було депортовано в Німеччину не більше 5% від запланованого німцями контингенту на вивіз В той же час із сусідніх Янушпільського, Ємільчинського, Любарського районів Житомирської області на рабську працю до Райху було вивезено кожного четвертого дорослого жителя. Додамо, що з Житомирщини, яка за кількістю населення десь на 20% більша ніж Рівненщина, до Райху було депортовано 75535 громадян, в той час, як із Рівненщини за час окупації німцям вдалось силою вивезти 22272 чоловік, тобто менше ніж у три рази.
Чи не тому вістря фашистської пропаганди було спрямоване саме проти національно-патріотичних сил, коли йшлося про причини масового зриву графіків вивозу німцями молоді до Райху. В одній з поширених того часу листівок нацисти писали: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників до Німеччини? Причина в тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать, яка справді вона сильна. ОУНівці не хочуть, щоб ви про це знали. Працюючи в Німеччині, робітники збагачують себе знаннями. ОУНівці цього не хочуть. Працюючи в Німеччині, робітники