немає місця для будь-яких 1 угод, компромісів і т. п., то зліва — з боку прогресивно чи соціалістично настроєних шарів великоросійського чи польського суспільства варто було б, здається, чекати доволі близького і тісного єднання, природного для елементів співзвучних і в цілях своїх : доволі близьких. Однак на ділі виявляється не те. І тут дається взнаки не лише брак поінформованості, відсутність належних відомостей про суть і характер українського руху, а й більш чи менш несвідоме успадкування ідей офіційної російської народності в суспільстві великоросійському, традицій «історичної Польщі» — в суспільстві польському, від впливу яких, очевидно, не встигли цілком звільнитися навіть найпрогресивніші групи того й другого суспільства.
Це малодоброзичливе ставлення до українства прогресивного великоросійського суспільства має свою доволі довгу й невеселу історію. Законоположник і вождь прогресивної Росії Бєлінський, як відомо, зустрів вождя і пророка нового українства Шевченка різкими вихватками, в яких проступало не тільки нерозуміння українства, але й неприхильність до цього, ледь народженого тоді руху. Палкому проповідникові європеїзації Росії, найповнішого засвоєння нею західної культури і державності, українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосу здавались чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху «на захід». Розгром кирило-мефодіївського гуртка, тяжка кара, що впала на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого вияву українського руху, викликали в ньому зловтішні зауваження, недостойні прогресивної Росії і засуджені по достоїнству біографами Бєлінського. В не таких різких формах це неприхильне ставлення до українства давало про себе знати і пізніше — за небагатьма і доволі слабенькими винятками. Українство здавалось представникам прогресивної Росії чимось малосерйозним і малокультурним, малопрогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, недостойним сучасної людини. Жива, дружна робота над одними й тими ж питаннями в епоху визволення селян дещо зблизила і згладила цю нерівність. На цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова , Тургенєва, Бакуніна. Але урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали в 1870-х роках з того самого місця, на якому захопили їх урядові заборони, — представникам прогресивної Росії українство знову здалось чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливого співчуття. Цікаво констатувати, що навіть український радикалізм Драгоманова, який звужував до мінімуму спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, здавався все ж представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав тільки насмішкуваті зауваження такого чутливого показника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, що жартував над «гадяцьким сепаратизмом».
Таке ставлення, окрім необізнаності, підтримувалось також тією обставиною, що поруч з українцями, які відмовлялися йти «в бік найменшого спротиву» і які бажали поєднувати інтереси загальнокультурні чи загальнополітичні з безпосереднім служінням суспільству, своєму народові, знаходилось і знаходиться немало людей прогресивно настроєних, тямущих, навіть обдарованих, котрі, виросши в атмосфері офіційного обрусіння, втратили живий зв'язок з народним життям, з традиціями українства, і не вважаючи себе якимись там відступниками, цілком щиро зараховуючи себе «тоже к малороссам» 10, обмежуються в своєму «малоросійстві» більш чи менш неясними і доволі несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури і державності «загальноросійської», тобто великоросійської. З голосу таких «теж малоросів» різних відтінків, чи «більшості малоросів», як їх титулують при нагоді11, повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивувались заборони і репресії проти українського слова, проти українського руху, і вони не залишались без відгуку і в прогресивних колах. По слабості людській всі ми охочіше віримо тому, що нам більше подобається, більш вигідне, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій «малоросів» —- тих, які ставили відомі вимоги в інтересах української народності, і тих, хто не ставив жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль стосовно (велико) російської культури і державності, ці останні, так би мовити «общеруссн малороссийскаго происхождения» мали більше шансів: саме їх хотіли вважати за справжніх виразників українства, представників того, які справжні українці і яким їм треба бути й надалі. З їхніх слів і з огляду на їхнє існування повторювались ходячі фрази, що національні устремління українства — це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище наносне, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура,— і прагнення до створення української літератури, науки і т. п. це непотрібне роздрібнення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.
Врешті-решт з-під ухильного мовчання, яким оточується звичайно все, що стосується українства, у (велико) російських прогресивних сферах виступають мотиви доволі аналогічні з аргументами і мотивами кіл охоронців: сумніви в законності устремлінь українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури і державності, що може потерпіти певне послаблення з розвитком культури української, і бажання утримати в службовій ролі українську народність.
Російська соціал-демократія, взагалі недоброзичливо настроєна до національних питань, не змирившись, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема дуже неприхильно ставилась досі до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність взагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів в українських робітничих мас, вважає їх недоречними, шкідливими.
Разом з нею думку