ПЛАН

1. Формування державно-правових структур в Україні періоду Директорії.

2. Зовнішня політика та дипломатія Директорії

Автори статті намагаються розкрити основні тенденції розвитку та формування державних структур, законотворчої діяльності та проблем, з якими зіткнулася влада Директорії. Наводиться докладна хронологія прийняття тих чи інших законів та підзаконних актів. Також треба зазначити, що стаття містить спробу пояснити основні погляди діячів Директорії на закони Російської імперії та Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради й Гетьманату, протидію щодо скасування цих законів. Таким чином, стаття охоплює період правління Директорії з 1918 по 1919 р., й у ній йдеться про формування державних органів влади, подальшу їх діяльність та прийняття законів, як тимчасових, так і постійних.

У 1991 році Україна обрала незалежність. Це було обумовлено занепадом комуністичного устрою, ідеології та іншими факторами.

Для молодої правової держави важливо особливу увагу приділяти формуванню національного законодавства. Проте до цього часу залишається чинним цілий ряд законів та кодексів ще УРСР.

Таким чином, тема, обрана нами, відображає ті проблеми формування законодавства в період правління Директорії, які й у наш час досить актуальні, хоч у 1918-1919 рр. ситуація в Україні була іншою.

У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, ми впевнені, що головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - це проблема колізій із попередніми та паралельними системами законодавства.

Щодо законодавства "ворожої сторони" позиція Директорії була однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів "Про анулювання на території України чинності законів і декретів як так званого Радянського Українського, так і Радянського Російського Урядів і про поновлення чинності законів УНР".

Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого виступала. Вона досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто "лівим". Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попереднього. Навпаки, у чомусь він був навіть радикальним, бо порівняно з законом Центральної Ради вдвічі зменшував норму землі, що закріплювалася за "дрібними господарями", - до 15 десятин.

Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, - шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон колишнього гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. "про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і скасування національних міністерств". На нашу думку, національна політика Директорії будувалася на тих же самих засадах, що й політика Центральної Ради, тому без особливих проблем поновила чинність цього закону.

Загалом законодавство "другої" УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності "швидкого реагування" на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства.

Те саме стосується й державного права. Крім уже відомих тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати і проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів "другої" УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв "розробити й прийняти Конституцію". Але минуло ще два місяці, перш ніж уряд УНР створив урядову комісію з розроблення нової конституції Української держави. Комісія завершила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлений нею проект був оприлюднений уже на території Польщі. У ньому закріплювалася модель президентсько-парламентської республіки, визначена у законі "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 р.

Ситуація у країні впливала на пріоритети законотворчості. У цей час економічні проблеми відійшли на другий план і регулювалися тільки окремими актами. Крім земельного закону, слід назвати ще й такі: "Про Державну Українську Грошову Одиницю" від 6 січня, "Про хлібну повинність з урожаю 1919 року" від 15 серпня 1919 р. "Про надзвичайний одноразовий податок" від 31 травня 1920 р. тощо. "Військове" ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія ухвалила закон "Про призов на військову службу", 18 січня - "Про прийом у діючу армію УНР добровольців", 26 січня - "Про поповнення армії і флоту", 17 лютого - "Про мобілізацію старшин і службовців державного контролю" та чимало інших, включаючи різні постанови, укази та інструкції, що детально регламентували ці питання. На забезпечення виконання військової повинності та інших обов'язків був спрямований і затверджений 26 вересня 1920 р. закон "Про реєстрацію населення, що проживає на території УНР".

Слід зазначити, що негативно впливала на стан законодавства відсутність належної законодавчої процедури та чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони та постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація й універсал.

Закон "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" містив спеціальний розділ, який так і називався "Законодавство УНР", але він не тільки не вирішував старих проблем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялися як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.

Всі перелічені проблеми обумовили особливу увагу українських лідерів до колишнього російського