Ідея "українізації" колишнього російського законодавства наявна й у вже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 листопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність "творчої роботи уряду" у справі кодифікації та видання законодавства УНР, що, однак, залишилося тільки наміром.

26 грудня 1918 року приймається Декларація, у якій Директорія оголосила себе "верховною владою", встановленою "силою і волею трудящих класів України". Підтверджуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офіційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу як "революційного представництва організованих працюючих мас".

5 січня 1919 року була затверджена "Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України", яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загально представницьким цей орган назвати не можна, все ж таки він має більше підстав, ніж Центральна Рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального представництва.

28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу".

Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон визначав характер сесійної роботи Конгресу. У міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.

Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. У Законі йшлося про те, що "комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності". 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який у цей час був Головою Директорії.

Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони "Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР.

Закони передбачали розподіл влади між Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів.

На нашу думку, Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади й контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, вони складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала та затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

У день оголошення Декларації Директорія своїм Наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "негайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією та Радою Народних Міністрів здійснено не було.

14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці", у якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії та Уряду.

Як ми бачимо, Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом.

Без змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи та департаменти, запроваджений Центральною Радою, зберігся.

Таким чином, ми дійшли висновку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в 1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в результаті й привело до її падіння.

Ми переконані, що прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади на більшій частині України.

Однак слід відзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державного режиму - демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

Загалом це був період відродження та консолідації української нації, формування та становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність не утвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос.

Зовнішня політика та дипломатія Директорії

3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, мо-жливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже ми-нув, коли тиск на Україну з боку більшови-цької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.

Провідними напрямами зовнішньої політики та дип-ломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності