Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися, і вже у 1985 р. вона нараховувала 36 чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – еміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”.

5. Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною