Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег. Різні джерела характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним, християнином.

Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.

Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській землі, яку спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той час був іще дитиною і влада у Києві перейшла до вдови – Ольги.

Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні розповіді фольклорного стилю про “три помсти” про знищення Коростеня за допомогою птахів. Такий же позаісторичний характер має і розповідь про хрещення княгині – найважливіший для нас епізод її правління. Однак крізь фольклорно – легендарний шар проступають свідоцтва про реальні історичні події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була результатом цього виступу, візит до Константинополя. Сумнівними або зовсім фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої події. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих.

Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи Ольги мають бути досить імовірними.

Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в “Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя, яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти