вдамъ». Таким чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта (посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.
Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність до війн та походів.
У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.
Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління, Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. “Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у “Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.
Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка, тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою монахінею”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала Ольга. Вибір її визначався як політико – династичними, та і релігійними міркуваннями.
Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р.Був Ярополк християнином чи ні точно не відомо, але відомо, що В очах Заходу Русь за часів Ярополка була християнською державою і сам князь виступав як заступник християнської віри. Мається на увазі, що серед простого люду більшість все ж таки була язичницькою.
Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного акту.
Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині.
На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій.
Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу. За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка Володимир вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його брати були вбиті.
Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. “И осквернися кровьми земля Руська и холмо тъ», констатує “Повість временних літ”. Звичай людських жертв у Києві при Володимирі (правда при екстремальних обставинах) підтверджує легенда про Іоанна та Федора.