Формування політичної системи України слід розглядати як довготривалий і багатоетапний процес, який розпочався ще останніми роками існування СРСР. Протягом 1992-1996 рр. тривало досить складне і суперечливе її становлення. Реальним зрушенням у правовому оформленні політичної системи стало ухвалення у червні 1995 року терміном на 1 рік Конституційної Угоди між Верховною Радою України та Президентом України, у якій були визначені основні положення організації державної влади в Україні, що в цілому відповідали принципам президентської республіки. Проте на цій основі не вдалося належним чином врегулювати взаємини між Верховною Радою і Президентом України, створити ефективні та дієві механізми узгодження інтересів політичних, фінансово-економічних і регіональних еліт.
2. Лише внаслідок взаємних поступок і компромісів стало можливим ухвалення 28 червня 1996 року Конституції України, яка створила правову основу функціонування вищих органів державної влади на принципах президентсько-парламентської республіки.
Прийняття нового Основного Закону стало вагомим кроком у реальному утвердженні України як незалежної, суверенної держави. Було підбито остаточну риску під періодом існування України у формі певної модифікації радянської соціалістичної республіки, що була невід’ємною складовою єдиного Радянського Союзу.
Попри певні, зумовлені тогочасними суспільно-політичними реаліями, недосконалості, Конституція 1996 року створювала конституційну базу для подальшого розвитку України як сучасної європейської демократії. У “Загальних засадах” Основного Закону були закріплені найважливіші принципові положення організації суспільного життя і функціонування Української держави на засадах безумовної пріоритетності прав і свобод людини, які при цьому були чітко і достатньо повно визначені у відповідному розділі Конституції. Значним позитивним здобутком стало встановлення повноважень всієї системи органів державної влади.
Водночас Конституція 1996 року не вирішила питання формування дієздатної та збалансованої системи державної влади, не створила ефективні механізми політичної взаємодії і відповідальності її суб’єктів, насамперед уряду і ВР. Склалася ситуація, за якої навіть очевидна недієздатність парламенту за виконання суто формальних вимог не може бути підставою для дострокового припинення його повноважень.
Незбалансованість функціонування політичної системи, що постійно призводила до конфліктних загострень, сут-тєво ускладнювала реалізацію курсу суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень. Протягом 1996-1999 років не вдалося повною мірою реалізувати потенціал Конституції через слабкість, а подекуди і відсутність необхідної правової інфраструктури. Дедалі наочнішою ставала необхідність кардинальної політичної реформи, яка б завершила формування в Україні політичної системи європейського зразка, юридично оформила закінчення пострадянського етапу розвитку суспільно-політичних процесів.
3. Стратегічні пріоритети нинішнього етапу політичних перетворень в Україні вперше були принципово визначені у передвиборчій програмі нинішнього Президента України Л. Кучми у 1999 році. Серед них, насамперед, слід відзначити формування політично відповідальної більшості у парламенті на базі широкої суспільної коаліції, створення уряду парламентської більшості, народної довіри і відповідальності, а також запровадження двопалатного парламенту.
Вихідним практичним кроком щодо реалізації зазначених завдань стало утворення на початку 2000 року парламентської більшості, завдяки чому істотно прискорився законотворчий процес, поліпшилася його синхронізація з вимогами і потребами життя. Водночас через відсутність чітко визначених правових засад свого існування та діяльності парламентська більшість неодноразово опинялася перед внутрішніми конфліктами і загрозою розколу, що вносило напруження у діяльність Верховної Ради, гальмувало законотворчий процес. Зрештою внаслідок зазначених причин, а також через посилення суперечностей між політичними силами, що входили до складу парламентської більшості, це структурне утворення у Верховній Раді України припинило своє існування.
Першою спробою розв’язання на законодавчому рівні проблем вдосконалення політичної системи стало проведення у квітні 2000 року Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Питання, винесені на референдум, загалом були спрямовані на підвищення дієздатності та ефективності парламенту як ключової ланки у вдосконаленні всієї політичної системи України. Разом з тим політична модель, впровадження якої передбачалося ініціаторами і ідеологами референдуму, не була достатньо збалансованою. Окрім цього її реалізація належним чином не враховувала тогочасні політичні реалії і, насамперед, не відповідала життєво важливим інтересам багатьох провідних політичних сил. Процес імплементації вкрай ускладнився і через надмірну політизованість у діяльності парламенту, намагання частини депутатів використати результати референдуму для несумісного з Конституцією перерозподілу повноважень вищих органів влади, а також внаслідок відсутності політичної відповідальності з боку частини депутатського корпусу.
4. Конкретні завдання щодо здійснення політичної реформи були визначені у Посланні Президента України до ВР України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році. При цьому зазначалося, що політична система країни потребує подальших системних змін, які б забезпечили надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку, створили механізми поглиблення демократії, цивілізованого діалогу між владою та опозицією, мінімізували негативний вплив на ситуацію в державі та суспільстві корпоративних інтересів та амбіцій політичних сил і груп політичної еліти. Окрім цього наголошувалося, що вимагає вирішення проблема створення належних умов для поглиблення взаємодії держави і суспільства.
У червні 2001 р., згідно з Розпорядженням Глави держави, відбулася науково-практична конференція “Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть”, де відбулося обговорення поданого відповідною робочою групою проекту Концепції. Проте цей проект не відповідав необхідним вимогам, а тому і не був винесений на широке громадське обговорення, а отже, не зміг бути затверджений указом Президента України, як це передбачалося у Посланні 2000 року.
5. У період з травня 2001 року до жовтня 2002 року керівництвом Кабінету Міністрів України здійснювалися численні спроби створення всілякого роду координаційних структур за участю як представників парламентських політичних сил, так і урядовців. Завдання щодо налагодження продуктивної співпраці з парламентом були визначені як на рівні Кабінету Міністрів у цілому, так і на рівні