Литовські статути 1529-1566рр. зберігали непорушними етнічні відмінності підвладних народів (на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського опинилися землі Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (Староукраїнська й старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква посідала панівне становище в духовному житті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося право литовських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати їм грамоти на володіння землями.

Литовські статути 1529 та 1566рр. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпленню селян. Так, наприклад, за Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573 року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. З цими двома законами:

польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої;

за панськими маєтками закріплювалися селяни;

селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана;

пани розшукували втікачів і карали їх;

власники мали право всіх непокірних селян;

кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів;

за панами остаточно закріплене право панського суду над селянами;

селяни більше не мали права самостійно виступати в судах.

Крім згаданого вище, третій статут оформив ще деякі зміни в правовій сфері суспільства:

був створений єдиний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян;

договори, як правило, укладалися в письмовій формі, а інколи навіть вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків під час укладення. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнової оренди;

для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава;

право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого;

за навмисні злочини винний відповідав повною мірою.

При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годловщину;

Суд повинен був ураховувати вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи.

Кримінальне законодавство визнавало просту і складну співучасть. Статут установив, що при простій співучасті всі винні мають каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, посібників і підбурювачів;

За приховування й недонесення щодо деяких злочинів також підлягали карі;

значне місце посідали злочини проти особи й майнових прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого й великого князя;

суворе покарання передбачалося за крадіжку при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення;

водночас злочин, учинений шляхтичем, карався легше, ніж такі самі протизаконні дії простої людини. Зокрема у випадку заподіяння ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, учинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі;

покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування
злочинців.

Література

1. Орест Субтельний. Історія України / 2-е видання. – Київ „Либідь”. – 1992р.

2. Юридичний вісник України. / 1996 р. №4

3. Історія України. /- Х. 1997 р.