Медицина. Важливий розділ біологічних знань становила медицина. Ця галузь у Київській Русі (як і у всьому середньовіччі) була добре розвинена, подекуди навіть краще за сучасну, так звану народну, медицину. Критика середньовічних лікарів з боку репрезентантів нової (ренесансної) науки необ'єктивна і несправедлива; вони не були такими невігласами, якими їх часом намагаються зобразити.

Лікар (знахар) був досить популярним в Стародавній Русі. "Льчці" (від "лікувати") існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову практику. Деяких ми знаємо завдяки свідченню писемних джерел. Так, маємо згадку про лікаря при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича. Свої "льчці" були й у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого та ін. Власних медиків, напевно, мали і представники замоленої суспільної верхівки міського населення. Однак переважна більшість "льчців" обслуговували широкий людський загал, незалежно від їхнього соціального стану. Серед них знаємо, наприклад, лікаря-вірменина (його ім'я, на жаль, не згадується в джерелах), що діяв у першій половині XII ст.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них назвемо лаврського ченця Даміана та найвидатнішого медика домонгольської Русі Агапіта, що жив наприкінці XI — в першій половині XII ст., який прийняв постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши неабияку славу і популярність в народі.

На той час монастирі були своєрідними академіями, де концентрувалися основні кадри інтеліґенції, в тому числі й медичні. Це було передбачено Студійським статутом, запровадженим у Київській Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала й аптечна справа.

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія. Народження дитини є дуже складним, важким і небезпечним процесом, тому й з'явилися баби-повитухи. Існували і своєрідні хірурги, які лікували травми, якими нерідко супроводжувалися лови, а ще більше — збройні сутички.

Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо — інфекційні. Численні пошесті чуми, холери, віспи час від часу викошували цілі країни. Однак ці хвороби супроводжували людство до XIX ст. включно. Згадаймо жахливу пошесть чуми XIV ст., яскраво описану Дж. Боккаччо та іншими письменниками. Причини і чинники внутрішніх хвороб були незрозумілі для наших предків. Нездатність усвідомити справжню природу тієї чи іншої хвороби внутрішніх органів, недоступних для безпосереднього сприймання, породжувала містичні уявлення про вплив потойбічних сил. Саме цим значною мірою можна пояснити тісний зв'язок стародавньої медицини з чернечим життям.

Якими ж засобами користувалася давньоруська медицина? Вона базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосування перших двох засобів засвідчено джерелами. Зокрема, відзначено, що згаданий вище Агапіт зціляв хворих молитвою та "зелієм". Творячи над хворим молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної форми, яка найкраще сприяла боротьбі враженого хворістю організму і цим забезпечувала його видужання. Ця традиція йде з дуже давніх часів, напевно, з кам'яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи та ін. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнства і остаточного подолання язичництва стародавні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені на молитву та церковні обряди, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосовувався на практиці.

Лікування "зелієм", тобто ліками рослинного походження, теж було поширене з найдавніших часів і в Київській Русі. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями. На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок захоплення хіміотерапією, яка не так сприяє видужанню організму, як викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров'я.

Третім найпоширенішим лікувальним чинником давніх епох була фізіотерапія — застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це — різноманітні компреси й пов'язки, масаж, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними лікарями.

У письмових джерелах (літописи, агіографічні твори тощо) знаходимо згадки про клінічні випадки, а подекуди й докладний опис, що дозволяє дослідникам поставити точний діагноз. Так, під 1076 р. в "Повісті минулих літ" описується смерть чернігівського князя Святослава Ярославича, що сталася під час операції по видаленню пухлини (певно, злоякісної). У Печерському патерику, в розділі, присвяченому славетному живописцю Алімпію (який, крім малярства, займався й лікуванням), описано випадок прокази, вилікуваної знаменитим ченцем. Згадки про хворих на проказу (трудоватих) знаходимо в ряді стародавніх текстів: у Лаврентіївському літопису під 1237 р., Ізборнику 1076 р., в Житії Феодосія Печерського та ін. У Галицько-Волинському літописі під 1288 р. описується тяжка хвороба волинського князя Володимира Васильковича (рак нижньої щелепи), що тривала чотири літа.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш проґресивні тенденції епохи. Перед давньоруською наукою відкривалися широкі перспективи подальшого поступу: перші паростки ренесансних ідей виникли ще в середині XII ст. Однак цей процес був нагло перерваний в середині XIII ст. жорстокою навалою, що надовго затримала науковий розвиток нашої країни.