Як згадує колишній голова районної управи, завдяки активній діяльності українського патріотичного підпілля та УПА в 1943 р. з району було депортовано в Німеччину не більше 5% від запланованого німцями контингенту на вивіз В той же час із сусідніх Янушпільського, Ємільчинського, Любарського районів Житомирської області на рабську працю до Райху було вивезено кожного четвертого дорослого жителя. Додамо, що з Житомирщини, яка за кількістю населення десь на 20% більша ніж Рівненщина, до Райху було депортовано 75535 громадян, в той час, як із Рівненщини за час окупації німцям вдалось силою вивезти 22272 чоловік, тобто менше ніж у три рази.

Чи не тому вістря фашистської пропаганди було спрямоване саме проти національно-патріотичних сил, коли йшлося про причини масового зриву графіків вивозу німцями молоді до Райху. В одній з поширених того часу листівок нацисти писали: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників до Німеччини? Причина в тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать, яка справді вона сильна. ОУНівці не хочуть, щоб ви про це знали. Працюючи в Німеччині, робітники збагачують себе знаннями. ОУНівці цього не хочуть. Працюючи в Німеччині, робітники і селяни допомагають кувати зброю над большевизмом. І це головна причина, бо ОУН бореться за большевизм!».

Протягом двох останніх років війни умови життя і праці східних робітників практично не відрізнялись від життя військовополонених та в'язнів нацистських концтаборів. Цього не приховували і самі німці, бо в'язні обходились Райху дешевше як остарбайтери. Чи не цим можна пояснити той факт, що в кінці 1943 р. ешелони з остарбайтерами, що вирушили із Запоріжжя, Сталіне та Миколаєва, прибули в Німеччину як... ешелони в'язнів і були спрямовані безпосередньо у Бухенвальд, Маутхаузен, Дахау та Грос-Розен?

В 1945 р. на території Німеччини опинилось понад 7,5 млн. іноземних робітників, що були силоміць вивезені із своїх країн. Що понад 2 млн. військовополонених всупереч Гаагській та Женевським конвенціям були піддані експлуататорській праці нацистами як робоча сила на оборонних заводах цієї держави. Назвемо лише деякі цифри цієї драми.

Із Польщі за роки другої світової війни, було вивезено на роботу до Німеччини 1,5 млн. чоловік, із Франції 875952, з Італії 55726, з Данії 431400, з Бельгії 150 тисяч, з Голландії 31300, з Словаччини 15265 чоловік.

За офіційними джерелами під час німецько-радянської війни (1941—1945 рр.) з республік Радянського Союзу, ще були окуповані нацистами, до Райху було насильно вивезено на роботу понад 3,0 млн. громадян, а них 580 тисяч з Білорусі та 120 тисяч з Росії, Молдови і республік Прибалтики. За тими ж даними з України протягом 1941— 44 рр. до Райху було вивезено 2 млн. 300 тисяч чоловіків, жінок та підлітків.

Хоч дана цифра вражаюча, бо з нашої країни нацистами вивезено до Райху найбільшу кількість людей у порівнянні з іншими країнами Європи, та тим не менше і вона істотно занижена. Врахуймо ж бо, що понад 108 тис. галичан, десятки тисяч українців із Холмщини, Лемківщини, Буковини, Закарпаття, яких окупанти стали вивозити до Райху як робочу силу впродовж 1939—41 рр., тобто до 22 червня, згодом були позначені як польське населення. Поляками були записані і десятки тисяч українців, що до війни служили у польській армії, в 1939 р. опинились у німецькому полоні, були вивезені до Німеччини, у 1940 р. звільнені з полону і тут же «завербовані» як вільнонаймані робітники на підприємствах III Райху.

Ще до повного розгрому нацистської держави, просуваючись вперед по німецькій території, союзні армії один за одним звільняли фашистські концтабори, та в'язниці. На волю виходили мільйони вчорашніх в'язнів, рабів, полонених. Під національними прапорами, часто з музикою, щасливі повертались на батьківщину французи, бельгійці, голландці, чехи, італійці, поляки... А остарбайтери? Українці, білоруси, росіяни? Їх повернення додому ускладнювалось низкою антигуманних, принизливих, навіть жорстоких поліційних бар'єрів, які належало подолати вчорашнім підліткам, яких не змогла захистити від рабства «несокрушімая і легендарная».

На території Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Білорусі та України на основних шляхах, якими додому з фашистської неволі повертались вчорашні в'язні, полонені та остарбайтери, були створені спеціальні т. зв. фільтраційні табори, понад 200, через які належало пройти кожному, хто повертався з неволі. На підставі допиту, який проводили тут досвідчені офіцери Смершу, визначалась подальша доля вчорашніх бранців —- повертатись додому, чи затриматись «за ізмєну Родінє», а то й просто за «отсутствіє довєрія» ще на 7—-10 років тепер вже у вітчизняному ГУЛАзі чи «на стройках комунізма».

Олександру Ільчуку не було й сімнадцяти, коли нацисти вивезли його на каторгу у Райх. Два роки юнак працював на моторному заводі міста Стойберга. У сорок п'ятому місто звільнили канадські війська і з групою інших радянських людей союзники передали Сашка радянській адміністрації. Майже місяць провів він у фільтраційному таборі у Ростоці. Висновок комісії, яку очолював підполковник Смершу М. Воронін, був лаконічним: «Компрматеріалів не виявлено, але особливої довіри не викликає, до фізичної праці здатний. Цього було цілком досить, щоб на підставі горезвісної Директиви НКВД та НКГБ від 24 листопада 1945 року за № 224/126 вчорашнього остарбайтера відправити на довгих дев'ять років на розбудову Магнітогорського металургійного.

Дехто пробував