Як відомо, формування дивізії «Галичина» розпочалося у 1943 р., коли стало зрозуміло, що Німеччина війну програє. Певні політичні кола середовища мельниківців вважали, що, опинившись перед загрозою червоного нашестя, Україна повинна створити регулярну національну армію, яка б тимчасово стала під німецький прапор, а у випадку, коли США та Великобританія почнуть війну з СРСР, була здатна, маючи вишкіл, в союзі з арміями цих держав вибороти незалежність Батьківщині.

Організатори дивізії "Галичина" професор В. Кубійович та колишній сотник Української Галицької Армії Дмитро Паліїв посилались на досвід січових стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а відтак створили кістяк армії ЗУНР.

Певна частина української молоді піддалась на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошуваний принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватись до дивізії.

Відступаючи, німецька армія відчувала потребу у поповненні. У своїх планах фашисти відводили дивізійникам роль гарматного м'яса. Зрештою, так воно і сталось. 27 липня 1944 року 11-тисячна дивізія «Галичина» під Бродами в першому ж бою була розгромлена радянськими військами, втративши близько половини особового складу! Три тисячі вояків дивізії пішли в ліси і об'єдналися з УПА.

ОУН Бандери, яка здійснювала політичне керівництво Українською Повстанською Армією, від самого початку вкрай негативно ставилась до створення дивізії "Галичина". Воююючи проти всіх окупантів, українські повстанці були безкомпромісними. Головна команда УПА накладала заборону на ведення переговорів з німцями, видавши з цього приводу документ. 7 лютого 1944 р. командира одного з відділів УПА—Північ А. Антонюка-Сосенка, який порушив цю заборону, військовий суд засудив на кару смертну.

Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів — парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівенщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько—партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.

На початок 1944 року кількість бійців УПА сягала сто тисяч чоловік. А скільки ще пройшло через УПА, не залишаючись у ній. До речі, на той час на всій території України нараховувалось лише 39 тисяч радянських партизанів. Це ще раз доводить, що основний тягар збройної боротьби в тилу німецьких окупантів винесла на своїх плечах Українська Повстанська Армія, бойові успіхи якої більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.

В ході боїв проти німецьких та радянських загонів у лави УПА влилися значна частина української поліції та українців, що служили в німецьких охоронних службах. Цей організований перехід став серйозним ударом для гітлерівської окупаційної влади. Замість української поліції німці створиліі польську, яку набрали з числа колоністів. Гітлерівцям вдалося, зігравши на національній ворожнечі, сформувати з польських поліціянтів загони жорстоких карателів. Крім того, на українських землях також активно діяли польські військові формування: А. К. (Армія Крайова), Г. Л. (Гвардія Людова), Б. X. (Батальйони хлопські), Н. З. С. (Народні Сили Збройні). Був покладений початок кривавій міжусобній боротьбі поляків і українців, яка охопила широкі території, принесла безліч жертв. Масові вбивства українців поляками почалися уже в квітні 1942 року, тобто тоді, коли з українського боку на 11-й Конференції ОУН було затверджено право польського народу на власну державу. Особливого розмаху польський терор набрав у 1943 році. Ось декілька фактів.

28 вересня 1943 р. польські терористи напали на село Руду (Волинь) і вбили 12 українців. У жовтні 1943 р. бойовики із А. К. замордували 22 українці у селі Замостя (Володимирщнна). 17 жовтня 1943 р. у місті Мотяниця Олeцького р-ну від рук польських карателів загинуло 9 селян — українців. В місті Горохові польські поліціянти під проводом командира Ампeля повісили на телеграфних стовпах 50 чол., які потрапили випадково до їх рук. У відповідь загони УПА вдалися до збройного опору. Так, наприклад, в одному із сіл Радзивилівського р-ну місцевий загін УПА зробив засідку на польських грабіжників, що поверталися з вкраденою худобою. В бою вбито 32 поляки. 22 вересня 1943 р. відбувся бій УПА із загоном НЗС біля села Лизяни Березненського р-ну. Сутичку виграли українські частини. 9 жовтня 1943 р. відділи УПА повністю ліквідували маєток Костюшково у Луцькому р-ні,