Формування західної межі української етнічної території. Як осілий землеробський народ українці з давніх давен проживали на тій території, де їх або їхніх прямих предків фіксує писана історія. Факт безперервності існування українського етносу безперечний, незважаючи на зміни самоназви або назв, під якими цей етнос був відомий сусіднім народам. Не торкаючись тут питання про первісне значення слова "русь", слід підкреслити, що наприкінці XII — на початку XIII ст. під "руссю" розуміли корінне східнослов’янське населення всіх князівств Київської Русі. Варто наголосити, що спершу, в тому числі й в XIII ст., слово "русь" означало не територію, а людську спільноту. Ця словоформа була збірним іменником множини, натомість для позначення однієї людини вживалася похідна від збірної назви форма однини "русин" (подібно до того, як "литва" була збірною назвою литовців, а одну людину називали "литвином"; аналогічні утворення: "чудь" — "чудин", "мордва" — "мордвин"). Для означення території та держави вживалося поняття "Руська земля", і лише згодом слово "Русь" набуло територіального значення. До речі, у часи, коли слово "русь" могло означати як територію, так і людей, спостерігаються окремі випадки зворотного поширення значення поняття "Руська земля": вислів "прийшла руська земля" міг означати, що прийшли воїни-русини, люди з Руської землі. Форма множини "русини" відносно пізня; в численних документах кінця XVI — початку XVII ст. для позначення українців вживається слово "русь" 5. Якщо стосовно українців і білорусів від збірної назви "русь" утворився іменник "русин", то стосовно росіян стала вживатися як етнонім прикметникова форма "русский". На Закарпатті та частково Прикарпатті як синонім до слова "русин" увійшла до вжитку також форма "руснак". У латиномовних трактатах і літературі Україну інколи називали запозиченою з античних джерел назвою "Роксоланія". Себастіян Фабіян Кльонович, який наприкінці XVI ст. жив у Львові, включав до неї землі від Замостя, Холма та Перемишля до Київщини, де мешкають руси. Як видно із названих у тексті місцевостей, у це поняття він включав українців, але не білорусів. З часом, коли козаки почали відігравати особливо активну роль у житті українського народу і саме через них уособлювалися характерні риси всіх українців, український народ почали називати "козацькою нацією". Важливо відзначити, що, за твердженням іноземних авторів того часу, козаки і русини (Rutheni) — це той самий народ, що проживає від Карпат до чорноморських степів і Дону. Один з них писав, що "козацька Україна є частиною руської нації, яка простягається за Львів", що руська нація є "на Україні козацькій, на Підляшші, в Галичині, Поділлі, Волині, Сіверській Україні", що русини Львова і сусідніх міст "належать до тієї самої нації, що козаки"

У центральній, північно-східній та західній частинах України проживання українців як переважної більшості населення ніколи не переривалося в часі, незважаючи на неодноразову зміну політичного статусу згаданих територій. Щодо південно-східних українських земель, то вони, починаючи від XII — XIII ст., перестали бути зоною переваги русько-українського заселення. Звідти на багато століть воно було витіснене кочовими завойовниками — печенігами, половцями, а з XIII ст. — монголо-татарами і татарами. Тільки з XVI ст. українці вдруге освоюють південносхідні землі, спочатку як військовопромислове населення за дніпровськими порогами, потім — як військово-землеробське — вздовж нижньої течії Дніпра, Південного Бугу й Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця. У XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, переважаюче українське заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме внаслідок руху українського населення в південно-східному напрямку в XVI — XVIII ст. завершилося формування української етнічної території.

М. Кордуба шляхом ретроспективного аналізу актових джерел встановив південну частину політичного кордону XIII — XIV ст. між Польщею і Галицько-Волинським князівством 7. Він збігається з етнографічною межею розселення українців у наступні століття 8. Аналіз літописів та археологічних матеріалів підтверджує, що в попередні століття (X — XII) це була переважно та сама лінія 9. Не суперечать такому висновку й матеріали топонімік

Західні землі Русі

Володимир І Святий, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави.

У — на землях сучасних і існували потужні . На початку 7 століття згадуються , а наприкінці того ж століття — , , і , землі яких включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини існувало об’єднання , якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені . Відомо, що хорвати і дуліби виступали "толковинами", тобто союзниками у року.

Історики припускають, що на початку років землі Галичини і Волині були приєднані до , але після його смерті у році були захоплені сусідньою . У році його син, повернув собі Галичину і Волинь, включно з і . У році він підкорив хорватів і остаточно приєднав . Проте у році польський король скористався міжусобицями руських князів і захопив . Вони перебували під чужоземною окупацією 12 років, допоки не повернув їх у походах — років. У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червені Перемишль.

[] Князівства Галичини і Волині

На середину землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх