РЕФЕРАТ

на тему:

„Народівський та москвофільський рухи в Західній Україні”

План

Вступ.

1.Становище українських земель в складі Австро-Угорщини. Реформи 40-х років

2. Український суспільно-політичний рух в Галичині. Руська трійця. Народовці і москвофіли.

3. Перші політичні партії в Галичині

Висновок

Література.

Вступ

XIX століття стало періодом насиченого суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, яке з одного боку визначалося мінливою політикою центрального уряду, а з другого – зазнало впливу ідей Заходу та визвольних рухів.

З 30-х рр. визначний вплив на суспільно-політичне життя краю почали справляти ідеї романтизму, польського та слов’янських національно-визвольних рухів. У нього включалися дедалі ширші суспільні верстви, особливо студентська і учнівська молодь. Демократизувалася і ідеологія руху, яка чимдалі орієнтувалася на народні маси, передусім на селянство (кількісно найбільшу верству населення). Після поразки збройного повстання 1830 – 1831 рр. у Королівстві Польському з ініціативи його учасників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних об’єднань, що розгорнули пропаганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення.

До цього руху включилася значна частина української молоді. В окремих таємних організаціях набула ідея об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. Наприкінці 30 – на початку 40-х років розгалужене підпілля в Галичині було ліквідоване. Проте в середині 40-х років революційна пропаганда в Східній Галичині відновилась. Тепер, проте, вона не була єдиним виявом української політичної думки, на теренах західноукраїнських земель поставали багаточисельні культурологічні групи, найбільш впливовою з якихстала славнозвісна Руська трійця. Таким чином, вияви суспільно-onk3rhwmncn руху в західноукраїнських землях були різноманітні, але всі вони знаходилися в загальному річищі боротьби за щастя і волю свого народу і в кінцевому підсумку – за українську національну державність.

1. Становище українських земель в складі Австро-Угорщини. Реформи 40-х років

Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVІІI ст. внесло істотні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель. Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775) Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. чоловік, більшість якого — близько 2 млн.—- становили українці.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — “королівство Галіції і Лодомерії” з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по р.Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.

В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777р. їх кількість зменшено до 19). 1780 — 1786pp. Запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. Таке становище тривало до середини XIX ст., коли адміністративний поділ краю зазнав кількаразових змін. Нарешті з 1867р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який майже не мінявся до 1918 р. 50 повітів (на початку XX ст. — 52) становили Східну Галичину.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Придворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р. на правах окремого (19-го) округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонськего (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітати (жупи). Лише на короткий час після «Весни народів» воно було виділене в окремий автономний Ужгородський округ. Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залишались адміністративно розмежованими.

Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 8 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині навіть на початку XX ст.— 88,45 %, у Закарпатті наприкінці XIX ст.— 85 %) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст.— 7 %).

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайняла в сільському господарстві (в Галичині у 1900р. — понад 80 %, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85 %). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, була мізерною. В Галичині у 1900p. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10 %.

Стосовно українського населення: понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві. В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.

Радикальні реформи почалися під час революції 1848p. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 p. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848p. дію патенту поширено на Буковину. Згідно