Революція поклала початок демократичним реформам у національному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848p. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті й віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо), усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови. 22 липня 1848p. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхстаг), який, переїхавши восени 1848p. до м. Кромержижа, зайнявся підготовкою конституції. Був вироблений її проект, яким передбачалося перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849p. розпустив парламент, а за кілька днів до того (4 березня) оголосив так звану октройовану (даровану зверху) конституцію від імені імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, щоправда, все-таки декларувавши національну рівноправність. Ця конституція, однак, фактично не набула чинності і 1851. була скасована.

Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади імператора та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848p. 1859p. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права й свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами допускалось тільки в початкових школах.

Реформаторські заходи зумовлювали виникнення передумов для розвитку промислового виробництва краю.

Після деякого застою, що мав місце у першій чверті XIX ст., у 30 —40-х pp. знову намітилося промислове піднесення — мануфактурне виробництво досягло свого апогею. На початку 40-х pp. на західноукраїнських землях діяло близько 250 мануфактур, серед них до 40 залізоробних і металообробних, 10 скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10 текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соляних, 7 цукроварень, понад 30 лікеро-горілчаних. Та найпоширенішими промисловими галузями стали домашнє виробництво полотна й ґуральництво.

Мануфактури виникали переважно в панських і частково в державних маєтках. На них використовувалася здебільшого примусова ручна праця панщинних селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приводи. Характер розкиданих мануфактур мали сільські ремесла і домашня промисловість. Роль міських мануфактур з найманою робочою силою залишалась незначною. Більшість міст і містечок була промислово нерозвинутою, мала аграрний характер. В 1849p. найбільшими містами Галичини були Львів (68 тис. населення), Чернівці (18 тис.), Броди (18 тис.), Тернопіль (16 тис.). Найбільші міста Закарпаття —Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по 6 — 7 тис. населення. Міста великого промислового значення не мали. Вони були адміністративними й торгово-ремісничими осередками. Переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмували дискримінаційні заходи уряду (адміністративні обмеження, непомірно високі податки тощо) та всевладдя великих землевласників.

Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне, панських маєтків і селянських господарств у ринкові відносини, зростання мануфактурного виробництва, розвиток міських та сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі кам'яних шляхів та скасування різних обмежень щодо діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до світової системи торговельних відносин. У першій половині XIX ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах та 142 інших населених пунктах. Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійно діючих торговельних закладів, у тому числі близько 150 — у Львові.

Посилились економічні зв'язки, насамперед внутрішні, із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні — через чорноморські порти — з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Панство, яке зосередило в своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Основні позиції у зовнішній торгівлі тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейського і грецького походження. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки. Економічно відсталі західноукраїнські землі тільки-но входили до світової системи економічних зв'язків, тоді як країни Західної Європи та західні провінції Австрії вже перебували на стадії інтенсивного індустріального розвитку. За таких умов західноукраїнські землі перетворювалися в аграрно-сировинний додаток і ринок збуту для молодої фабричної промисловості Заходу.

Розвиток господарства в умовах економічної відсталості краю не справив помітного впливу на соціальну структуру суспільства. Основною масою населення залишалося залежне від великих землевласників селянство. Процес зародження середнього стану і вільнонайманих робітників тільки починався.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна реформа 1848 p. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва