Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було близько 2 тис.) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте зберігши на деякий час свої давні позиції, великі латифундії згодом почали їх втрачати, а їх земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватися в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

Кількість заможних землевласників поступово зменшувалася, зростав прошарок великих землевласників, у руках яких концентрувалося дедалі більше землі.

На селі посилився процес майнового розшарування селянства. Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX —XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% —малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40 % землі. Значна частина землі дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

Після скасування панщини панські фільварки, дедалі частіше використовуючи вільнонайману працю, ще довго не відмовлялися від відробітків колишніх своїх підданих за різні послуги (оренду землі, користування лісом і пасовищами, допомогу продуктами і грішми тощо). Проте наприкінці XIX ст. вільнонаймана праця як більш ефективна одержала перевагу над відробітками.

2. Український суспільно-політичний рух в Галичині. Руська трійця. Народовці і москвофіли

Процеси в політичній, економічній і соціальній сферах, нові явища в громадсько-політичному й духовному жилі сприяли відновленню на західноукраїнських землях перерваної багатовіковим іноземним поневоленням традиції самостійного громадсько-культурного, а згодом і громадсько-політичного життя — національного відродження.

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередку, що сформувався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х pp. XIX ст. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для українського шкільництва. І. Могильницький був автором першої в Галичині «Граматики» української мови (початок 20-х pp.) і наукового трактату «Відомість о руськім язиці». В них він спростував хибні в ті часи уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Однак свідомо ставши на національний ґрунт і схиляючись до народної стихії, діячі гуртка все ж продовжували дотримуватися застарілих поглядів на мову та намагались «очищати» народну мову й наближати її до старої книжної. Поряд з перемишльським гуртком вивченням історії рідного краю, збиранням українських старожитностей займалися деякі представники духовенства у Львові: Михайло Гарасевич, Модест Гриневецький та ін.

Інтерес до національної історичної спадщини й мови та усної народної творчості почали виявляти й представники духовенства на інших західноукраїнських землях. Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича» (Кошиці, 1799—1805 pp.), в якій документально обґрунтував автохтонність закарпатських русинів як невід'ємної частини східного слов'янства. Згодом (1843) фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений-славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (Буда, 1830 p.), в якій подібно до перемишльських діячів висловлювався за церковнослов'янську мову в її карпато-українській редакції як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спробу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський (1806). Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило Продай і Василь Фарлеєвич продовжували вживати застарілу книжну мову. Перша друкована на Буковині світська книжка «Псалми» В. Фарлеєвича (1846) була написана, за висловом Юрія Федьковича, «мовою ченців XII ст.».

У 30—40pp. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання романтиків «Руська трійця». Засновники об'єднання —Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866) та Яків Головацький (1814—1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали над гіркою долею народу. Їх наснажували нові ідейні віяння (романтизм), приклад літературних сил Наддніпрянщини, поступи національного відродження слов'янських народів, а також національно-визвольні змагання поляків.

Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти йому усвідомити «гідність свою і свою силу» і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішенню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного комплексу гуманітарних дисциплін народознавства, фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літературознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою творчістю. Новаторським підходом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників (наприклад, «Читанка» М. Шашкевича), проти латинізації письменства, спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених «Руською трійцею» альманахах. Особливо відзначався цим рукопис «Зорі» (1834), який через цензурну заборону не побачив