У 1894p. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою НТШ (1897). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899p. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 p. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бачинським та Семеном Вітиком на чолі. Усі три партії — націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична — стають поборниками політичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхню тісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності ЗУНР.

Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків. Наприкінці ХІХ століття товариство "Просвіта" налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством "Дністер" (1892), спілкою "Сільський господар" (1898) та Крайовим земельним банком. Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян, стримати процес їх пролетаризації. Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898) і „Січ" (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914p. близько 3 тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898p. Товариство почало видавати замість старого журналу "Зоря" новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили почали відверто підтримувати москвофілів як противагу націоналістичному рухові. Водночас у польському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування, пов'язане насамперед з появою нової партії у польському таборі — націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин. Їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XX ст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями: українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах, де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.

Висновок

Усе ХІХ століття пройшло під знаком революційного напруження, яке досягло найвищого ступеню у 1848 – 1849 рр. Революція захитала абсолютистський режим в Австрії, поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі і відкрила шлях демократичним перетворенням в країні.

Однак нависла загроза розпаду імперії спонукала правлячі кола шукати опори для протидії відцентровим силам – централістським національно-державницьким устремлінням угорців і поляків – у слов’янських, в тому числі українських суспільно-політичних рухів, що безперечно забезпечило їм на деякий час режим сприяння. Їх керівники в дусі ідей австрославізму виношували плани перетворення Австрії у федерацію рівноправних слов’янських народів на правах автономії із забезпеченням їхнього вільного національного розвитку. Ці обставини змушували певною мірою йти назустріч їхнім політичним вимогам. Це сприяло легітимізацїі, організаційному зміцненню і політизації національного руху українців, що сприяло подальшому політичному самоусвідомленню української нації,