Поява рабства пов’язана саме з тим, що до захопленого в полон іноземця вже почали ставитися як до себе подібного, хоча й не рівного. Поява світових релігій створила нову ситуацію, коли належність до певної релігії, тобто світоглядна ідентифікація, почала важити більше для формування макросоціальних спільнот, ніж етнічне (племінне) походження. Так, як зазначає М.Попович, саме релігія дозволила євреям протягом багатьох століть зберігати ідентичність. “Релігія займала в їхньому житті настільки велике місце, що протягом тисячоліть можна було вважати євреїв релігійною громадою з етнічними рисами”11Ще пізніше вже згадуване зменшення ролі релігійної свідомості у суспільному житті призвело до висунення на перший план національності як домінуючого чинника формування макросоціальної ідентичності.

Тут ми маємо типовий приклад діалектичної моделі розвитку - повторення певних рис попередньої фази розвитку на вищому рівні. Але на відміну від етнічної самоідентифікації “первісного” типу, де ця самоідентифікація відбувається насамперед на основі усвідомлення спільного походження, національна самоідентифікація будується на культурно-ідеологічній основі, хоча і включає в себе в “знятому” вигляді (якщо вживати діалектичну термінологію) і власне етнічну (тобто на основі спільного етнічного походження), і релігійну самоідентифікацію. Етнічний та релігійний чинники і зараз відіграють помітну роль у формуванні національної самосвідомості, проте культурно-ідеологічний компонент є все ж таки провідним. З цієї точки зору можна погодитися з американським дослідником Б. Андерсоном, який розглядає націю як уявлену (imagined) спільноту, оскільки “представники навіть найменшої нації не знайомі з більшістю своїх співвітчизників і навряд чи коли-небудь зустрінуть їх або навіть почують про них, проте в уяві кожного живе образ їхньої спільності”12Цей “образ спільності” формується, насамперед, спільною культурою та уявленнями про “національну ідею”.

Звичайно, не можна говорити про цілковиту відсутність національної ідентичності до кінця XVIII cтоліття, у тому числі й національної ідентичності українців. Як зазначає Н. Яковенко, “спершу воно (поняття руського народу. – М. М.) досить аморфне, бо вказує швидше на православне населення Речі Посполитої, ніж на певну політичну й історичну спільноту, однак з часом і семантично, і територіально звужується, аж врешті приблизно з 20-х років ХVІІ ст. не набуває термінологічної конкретності. Віднині й надалі під руским народом автори однозначно мають на увазі населення територій, історично пов’язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною”13Тут ми спостерігаємо початковий етап формування національної самосвідомості, яка ще неподільно пов’язана з релігійною самосвідомістю, але вже ж таки відбувається процес дистанціювання від іншого православного населення Речі Посполитої, і це дистанціювання відбувається не лише на основі відмінного від інших етнічного походження - від полян, сіверян та білих хорватів, а також і на основі певної соціальної ідеї, носієм якої поступово стає козацтво.

Особливості національної свідомості у нові і новітні часи значною мірою формуються у взаємодії з “універсальними” ідеями, що домінують у “наднаціональному” духовному просторі. Так, скажімо, національний рух іспанців, що боролися проти революційної (а для іспанців - завойовницької) французької армії, мав за основу радикально-клерикальну ідеологію (і значною мірою очолювався представниками католицького духовенства), що не могло не позначитися на особливостях національної свідомості іспанців.

На цьому прикладі ми бачимо, що міжнаціональні відносини у нові та новітні часи набувають ідеологічного характеру. При цьому характер ідеологій, що домінують у свідомості взаємодіючих націй, визначають і тип міжнаціональних взаємин (наприклад, конфліктний чи, навпаки, співробітницький). Адже на основі цих ідеологій і формуються уявлення про національні інтереси, і відповідно, рівень суперечності цих інтересів інтересам інших націй, які також, у свою чергу, сформовані на основі домінуючих у їхній суспільній свідомості ідеологічних доктрин. Так, наприклад, ідеологема “забезпечення життєвого простору німецькій нації”, властива ідеології фашизму, неминуче мала формувати антагоністичний характер взаємин німців із сусідніми народами.

Послаблення ролі релігії як засобу суспільної консолідації та першорядного чинника формування макросоціальної ідентичності зумовило вихід на перший план національного чинника. Однак саме лише зростання ролі національності у формуванні ідентичності ще не могло викликати той сплеск політичного націоналізму, який ми спостерігаємо з початку ХІХ століття. На думку автора, тут позначився вплив ще одного духовного феномена, роль якого зростає у цей історичний період, який можна назвати “комплексом приниженості”.

Кожна епоха вирізняється поміж інших не в останню чергу особливостями духовної організації суспільства, яка, у свою чергу, визначається духовною домінантою, стрижневою ідеєю, яка задає парадигму духовної організації. Довкола неї точаться палкі дискусії, різне ставлення до неї породжує політичну боротьбу і стає причиною соціальних катаклізмів. Що ж було такою духовною домінантою, стрижневою ідеєю новітніх часів?

Наприкінці ХVIII сторіччя ця ідея була висловлена досить чітко: “Свобода. Рівність, Братерство”. Вона прийшла на зміну системі цінностей станового, феодального суспільства, за якою представники різних соціальних станів будували своє життя ніби в різних соціальних вимірах, за різними соціальними сценаріями, ставлячи перед собою життєву мету, виходячи із свого соціального становища, одержаного при народженні, із належності до певного соціального стану.

При цьому простолюдин майже не комплексував через своє “дискриміноване” (за