Характеризуючи взаємини Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в Галичині в міжвоєнний період, можна ствердити, що їм була притаманна виразна перевага взаєморозуміння та співпраці над суперечностями та протистоянням. В основному це зумовлювалось, окрім названої вище традиційної та органічної присутності релігійної й національної складових в ідентичності галицьких українців, також іншими чинниками.

1. Дуже важливе значення мала певна спорідненість національної та релігійно-конфесійної тотожностей галицьких українців. Як зауважує канадський дослідник українського походження Іван-Павло Химка, відмінна від сусідніх народів релігійно-конфесійна традиція галицьких українців - уніатство, чи греко-католицизм, - суттєво вплинула на формування на їхній етнічній основі в ХІХ ст. української національної спільноти та на обмеження впливу на них польської та російської націотворчих ідей, суттєвим складником яких були римо-католицизм та православ’я. Греко-католицизм та українська національна ідея взаємно посилювали одне одного у їх протистоянні з іншими відмінними національними та конфесійними ідентичностями. Це зумовлювало стабільну близькість інтересів Церкви і національного руху та спонукало їх до пошуку взаєморозуміння навіть за умови значних суперечностей [45: 203-206]. Цей чинник зберігав свою актуальність в 20-30 рр. в умовах протистояння галицьких українців асиміляційним намаганням польського та радянського окупаційних режимів, однаково чужонаціональних і чужоконфесійних. В цьому відношенні тогочасні галицькі українці мали усі підстави трактувати ГКЦ як свою національну Церкву, як конфесійний вияв своєї національної самостійності.

2. Творення українського національного руху, а відтак української нації у Галичині в ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. було великою мірою заслугою діяльності представників Церкви (хоча серед греко-католицького духовенства існували та мали значний вплив, особливо в другій третині ХІХ ст., також прихильники альтернативних до української національних ідей, зокрема, москвофіли). До 60 рр. ХІХ ст. представники духовенства були безальтернативними провідниками українського національного руху в Галичині, до 90 рр. ХІХ ст. - незамінними популяризаторами української національної ідеї серед селянства. Щойно наприкінці ХІХ ст. українська світська інтелігенція кількісно і якісно стала спроможною великою мірою самостійно, без підтримки Церкви, розвивати український національний рух на всіх рівнях суспільного життя галицьких українців. В першій третині ХХ століття і 20-30 рр. зокрема, внесок Церкви у розвиток національного життя галицьких українців у ділянці культури, освіти не поступався іншим українським суспільним організаціям [44: 90-94; 56; 3].

ГКЦ підтримала національно-визвольну боротьбу українського народу. В часі українсько-польської війни 1918-19 рр. греко-католицьке духовенство благословило воїнів Української галицької армії на збройний захист своєї Батьківщини [37].

Церква, в міру своєї активної участі в українському націотворчому процесі, фактично сама була вкрай важливою складовою українського національного руху.

3. Церква і національний рух в 20-30 рр. в основному були близькі до взаємовизнання й узгодження ідеологічних засад одне одного.

Соціальна доктрина ГКЦ трактувала патріотизм і націоналізм (подібно як і усі інші явища суспільно-політичного життя) як позитивні суспільні чесноти, якщо вони засновувались або, принаймні, не суперечили світоглядним та етичним засадам християнства.

Ще в 1899 р. митрополит Андрей Шептицький таким чином з’ясовував відношення християнської Церкви до обов’язку відданості особи своїй батьківщині, який становить одну з основних засад патріотизму й націоналізму: "Християнин має любити всіх людей, але се не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчизну. І як любов ближнього не противиться любові до родини, так і не противиться любові вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю і не сміє накладати обов’язків, противних вірі" [51: 14].

З свого боку, більшість українських суспільно-політичних організацій, окрім партій та організацій лівої соціалістичної течії, офіційно визнавали авторитет християнської релігії і традиційних християнських Церков у духовному житті українського народу. Зокрема, в програмі Українського національно-демократичного об’єднання, найвпливовішої легальної української партії у Галичині, в 1926 р. з цього приводу було сказано: "Приймаючи засади християнської моралі в основу духовного розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-Католицької Церкви в Галичині і Православної Церкви на інших українських землях" [42: 174].

4. Греко-католицький єпископат та представники поміркованого напряму в українському національному русі мали близьке бачення тактики суспільно-політичної діяльності галицьких українців в 20-30 рр. Зокрема, вони спільно відстоювали необхідність легального, парламентського шляху забезпечення українських національних інтересів у межах соціально-політичної системи Польщі. Тогочасну суспільно-політичну позицію більшості духовенства значною мірою відображає програма Українського Католицького Союзу, укладена в 1930 р. митрополитом Андреєм Шептицьким. В ній, зокрема, було сказано: "Стоячи на ґрунті легальності супроти держави, якої ми горожани, будемо <..> законними засобами здобувати для нашого народу щораз більшу освіту, культуру, добробут та права" [51: 803].

Варто зауважити, що така позиція духовенства відповідала його зобов’язанням, визначеним конкордатом Польщі з Католицькою Церквою 1925 р., дотримуватися повної політичної лояльності по відношенні до держави. Загалом в 20-30 рр. польська держава здійснювала потужний вплив на тогочасні взаємини Греко-Католицької Церкви та українського національного руху в Галичині. Ситуація, в якій ГКЦ у міжвоєнний період мала визначати своє ставлення до національного руху, була вкрай ускладнена. Церква, за влучним визначенням польського дослідника Анджея Зємби, в цьому питанні опинилася між вимогами лоялізму до держави, які накладав конкордат, та вимогами