Свою позицію з цього приводу єпископ Григорій Хомишин висловлював так: "Ми не сміємо зречися ідеї власної держави, але не сміємо також її будувати тільки в фантазії, без відповідного приготування і відповідних сил… Сяк чи так ми таки опинилися б у чужій державі, бо не змогли би створити так сильної держави, яка могла би припинити наїзд сеї чи другої сусідки… Практичний розум каже нам, що стоячи на ґрунті повної лояльності, маємо тим самим право домагатися від держави всіх нам належних і конечних прав до правдивого нашого культурного розвитку… Всякого рода тайні організації й саботажі може якраз на руку шовіністичним чинникам польської суспільности, щоб мати притоку до більших репресій…" [46: 11,26-31]. "Поляки чейже не дадуться вистріляти як воробці, а як сильніші під кождим оглядом зареагують і нас до решти згноблять" [47: 170]. В 30 рр. єпископ Хомишин був неформальним провідником та фундатором Української католицької народної партії (пізніша назва цієї партії - Українська народна Обнова), яка відстоювала створення української територіальної автономії в межах Польської держави.

Проте деяка частина греко-католицьких священників не поділяла такої позиції єпископату і таємно співпрацювала з ОУН, підтримуючи її діяльність. Зокрема, о. Ярослав Чемеринський був одним з її провідних членів в середині 30 рр. [28: 273-74]

Діячі ОУН, які вважали збройну боротьбу єдиним справжнім шляхом до національного визволення, гостро засуджували протиреволюційну, протитерористичну позицію духовенства як шкідливу для українських національних інтересів. Вони прилюдно трактували її як політично, а не релігійно вмотивовану, та в своїй суті угодовську щодо Польської держави.

В 1932 р. в пресовому органі ОУН "Український голос" з цього приводу було сказано: "Ми за клич: Добро Церкви - добро Нації! - але рішучо поборюємо і поборюватимемо всякі намагання втягнути Церкву до реально-автономічної гри ріжних обмежених умово філістрів й духових рабів…" ОУН вимагала від Церкви повної підтримки своєї революційної позиції в національно-визвольній боротьбі: "В час, коли якраз добро нації вимагає спрямування усіх творчих сил в напрямі боротьби за підстави і ціли їх творчого буття єдиноправильним і єдиноможливим шляхом, вказуваним українськими націоналістами, то Церква, під загрозою звернення народних мас проти неї, не сміє ступати на шлях дефетизму і повної капітуляції, шумно названих "реальною політикою"… Церква повинна стати защитницею і пропагаторкою визвольницької ідеї з-під крівавого большевицького чи іншого супостата, активним співтворцем у національно-державному будівництві" [59].

Суперечності між ГКЦ і ОУН в міжвоєнний період щодо виправданості застосування збройної терористичної боротьби як засобу національного визволення мали всі ознаки не так політичного, як ідеологічного протистояння. Кожна із сторін протистояння, а перш за все Церква, намагалась обґрунтувати свою політичну позицію авторитетними світоглядними і етичними засадами християнської релігії.

На існуванні суттєвих світоглядних і етичних розбіжностей між Греко-Католицькою Церквою і радикально-націоналістичною течією та, ширше, між християнством і радикальним націоналізмом в міжвоєнний період особливо наголошували представники Церкви, тоді як радикальні націоналісти переважно заперечували їх.

Вище греко-католицьке духовенство вбачало в терористичній збройній боротьбі ОУН порушення етичних засад християнської релігії, втілення принципу "мета виправдовує засоби", "пересадний" і "шкідливий" патріотизм. Щодо цього митрополит Шептицький зазначав: "Божий закон не був би Божим, якщо який-небудь політичний огляд міг би спинювати його силу… Наука, що від усіх обов’язків увільнює і всі злочини позволяє на службі Батьківщині, - це наука тим страшніша і тим небезпечніша, чим більше може видаватися гарною і благородною. Така наука в наших часах баламутить і зводить на бездоріжжя нашу молодь" [54].

З свого боку, діячі ОУН однозначно відкидали такі звинувачення Церкви як неправдиві та політично умотивовані: "Католицька наука розгрішає національний і соціальний спротив. І тому говорити, що нібито засади українського націоналізму незгідні з католицькою релігією, можуть лише іґноранти і невдачники, що <..> надуживають плащика католицизму для прикриття наготи своєї вбогої душі філістра, бажання вигоди (опортунізм), наживи…" [59]. Протилежно, оунівці проголошували збройну боротьбу вірним способом виконання особою свого християнського обов’язку перед Батьківщиною. В 1932 році в підпільному "Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН" щодо цього зазначалося: "Одиниці, гинучи і т.п. за спільноту, сповняють своє завдання тут, ради осягнення ідеалу там… «А гинуть люди?», «Вбивства?!» Це не важно! Це тільки форми боротьби!.. «Не мир, а меч приніс я вам» - сказав Христос і тими словами перевищив усе й перекреслив усе: спокій, вічний мир і тим подібні нісенітниці" [16].

В 1935 р. провідний ідеолог українського радикального націоналізму в Галичині Дмитро Донцов опублікував збірку пастирських послань бельгійського кардинала Католицької Церкви Мерсьє, який в період німецької окупації Бельгії під час Першої світової війни своїми пастирськими посланнями підтримував бельгійський національно-визвольний збройний опір та проголосив патріотизм найвищим виявом християнської чесноти милосердя [2]. Донцов вказував галицьким українцям на цей чужонаціональний досвід узгодження християнства і націоналізму, Церкви і національного руху як на приклад, що має бути наслідуваний