Суперечності позицій Греко-Католицької Церкви і ОУН в першій половині 30 рр. спричинили досить гостре протистояння між ними в боротьбі за вплив на суспільство, і особливо на молодь, яке вийшло за межі полеміки в періодиці.

Зокрема, в 1933 р. ОУН проголосила бойкот організованого Церквою масового з’їзду української молоді "Українська молодь Христові" у Львові, з нагоди 1900 річниці воскресіння Христа. Безпосередньою метою цього з’їзду було утворення молодіжної католицької організації КАУМ. Це мало сприяти посиленню впливу ГКЦ на тогочасну українську молодь, яка в міжвоєнний період була головним джерелом кадрів керівного і низового рівня для ОУН. В умовах гострих суперечностей з Церквою та легалістичним напрямком в українському національному русі щодо застосування збройного терору і здійснення революційного шляху національного визволення, провід ОУН в Галичині вирішив відкрито протиставитись таким намірам духовенства і бойкотувати з’їзд як політичний захід, що спрямований на зміцнення угодовських настроїв серед галицьких українців.

Бойкот з’їзду "Українська молодь Христові" в своїй більшості підтримало тогочасне українське студентство, яке в перебувало під впливом ОУН. В прийнятих резолюціях IV Всестудентського конгресу українських студентів в Польщі щодо бойкоту цього з’їзду між іншим стверджувалось: "Український католицизм як суспільно-політичний рух <..> не відповідає дійсним потребам та вимогам української нації, та загально в своїх суспільно-політичних потягненнях є шкідливий" [40].

З свого боку Церква відкинула звинувачення ОУН щодо політичного призначення з’їзду та закликала націоналістичну молодь взяти активну участь в цій "релігійно-національній маніфестації" і тим довести, що "наш націоналізм немає нічого спільного з большевицьким безбожництвом комсомолу" [20]. Частина духовенства та католицького суспільного руху трактували бойкот ОУН з’їзду як вияв її загалом протирелігійної та протикатолицької позиції та можливу провокацію комуністів [26]. Під їх впливом конфлікт між Церквою і ОУН щодо з’їзду "Українська молодь Христові" на значну частину галицьких українців справив дуже негативне враження як спровокований нерозважливою націоналістичною молоддю прояв можливого загрозливого світоглядно-релігійного протистояння в українському суспільстві.

Проголошення ОУН бойкоту організованого Церквою з’їзду молоді не вплинуло суттєво на його масовість та в цілому успішний перебіг. Проведення з’їзду, у якому взяло участь близько 100 тис. осіб, підтримала переважна більшість громадських і політичних організацій галицького суспільства. "Українська молодь Христові" стала демонстрацією потужних організаційних можливостей ГКЦ та її високого, заснованого на релігійних почуттях, суспільного впливу, з яким складно конкурувати іншим, і в тому числі політичним організаціям [29].

В другій половині 30 рр. протистояння між Греко-Католицькою Церквою і ОУН, апогеєм якого був конфлікт навколо з’їзду "Українська молодь Христові", пішло на спад.

Від 1934 р. терористична діяльність ОУН, після успішного замаху на міністра внутрішніх справ Польщі та наступного ув’язнення переважної частини найбільш революційно настроєного проводу організації в Галичині, на тривалий час була припинена і до кінця 30 рр. ніколи не досягала попереднього рівня. Внаслідок цього суперечність між Церквою і діячами ОУН щодо застосування збройного терору втратила свою попередню гостроту. Тим більше, що ОУН, як показав розвиток її протистояння з польською державою в 30 рр., в той час виявилась насправді неготовою до успішного здійснення революційної тактики для здобуття національного визволення [28].

Важливу роль у зниженні конфліктної напруги у взаєминах між ГКЦ і ОУН, на нашу думку, відіграло усвідомлення представниками обох сторін шкідливості такого протистояння для досягнення своїх суспільних релігійних чи політичних цілей та інтересів українського суспільства в Галичині в цілому. Відкритий конфлікт в 1933 р. навколо з’їзду "Українська молодь Христові" дав нагоду кожній з сторін, а перш за все ОУН, відчути можливість його негативного впливу на ступінь власного суспільно-політичного авторитету серед галицьких українців.

Тимчасовість різкого протистояння між Церквою і радикальними націоналістами вирішальною мірою зумовлювалась самим змістом суперечностей між ними. Ці суперечності, на нашу думку, незважаючи на їх об’єктивне підґрунтя та видиму категоричність, мали все-таки тактичний, а не стратегічний, антагоністичний характер. І Церква, і ОУН в цілому взаємно визнавали і підтримували головні вартості та цілі кожної з сторін: ідею української національної державності та засади християнської релігії та традиційних Церков. Їм обом було притаманне переконання про засадничу єдність Церкви і нації та хибність шляху, спрямованого на протистояння між ними. На цьому тлі існуючі розбіжності між обома сторонами справді були другорядними і не настільки суттєвими, щоби привести до повного і тривалого протистояння та розірвання будь-яких позитивних відносин між ними. Однак ці суперечності були достатньо суттєвими, щоб через відкрите, переважно полемічне протистояння значною мірою каталізувати процеси узгодження відмінних засад і позицій Церкви і ОУН.

Зокрема, розвиток "християнського націоналізму" в 30 рр. великою мірою був реакцією Греко-Католицької Церкви на ріст впливу радикально-націоналістичного руху серед галицьких українців. Це можна оцінювати не тільки як прояв намагання духовенства протиставитися поширенню впливу ОУН, а й як крок ГКЦ назустріч українському націоналізму в цілому, як прояв визнання нею головних засад націоналістичної ідеології та їх засадничої узгоджуваності із засадами християнської релігії. Важливо зазначити, що ідеологи "християнського націоналізму", подібно як значна частина греко-католицького духовенства в 30 рр., виразно відстоювали християнське право народу на збройний захист своїх національних інтересів: "Християнська етика дозволяє справедливу війну. Подібно як в обороні особистої власности і чести можна уживати засобів фізичної сили, так само