призводить, замість нормальної й здорової конкуренції глави держави та законодавчо-представницького зібрання, до перманентної й руйнівної війни між ними, до спроб відтіснити парламент на другий план (наслідком чого постає дезорієнтуючий структурний та нормативний паралелізм, зменшення відповідальності державного керівництва), а з другого боку — до вимог взагалі скасувати інституцію президента держави. Ці суперечки особливо загострилися восени 1998 року у зв’язку з обговоренням нового закону про вибори Президента України.
Чи не ключовим у цій дискусії було питання про те, яким числом голосів належить обирати главу держави, яким з варіантів більшості — простою, абсолютною чи кваліфікованою. Склалася ситуація, що подібна до патової. Адже президент республіки має бути представником цілого народу, уособленням нації, отож проголосувати за нього повинне якнайбільше число громадян. Це тим більш важливо, коли йдеться про "сильного" президента, про президентську форму державного правління. Але, з іншого боку, цілком реалістичним і небезпідставним є припущення про те, що, принаймні у найближчі роки, навряд чи знайдеться така особистість, за яку українці проголосують переважною більшістю. Тоді й лунає "компромісна" пропозиція зменшити кількість голосів, необхідну для обрання президента.
Неприйнятність такого способу розв’язання названого протиріччя полягає навіть не в тому, що обраний простою більшістю голосів президент не володітиме належною мірою повноважності, фактично буде використаний як знаряддя для вправ на тему опозиції (проголошувати про свою опозиційність зараз стало правилом політичної респектабельності), як привід для заяв про те, що хтось не голосував за цього президента. Головне, що за такого порядку обрання президента країни ціла нація перетворюється на такого собі заручника політичної кон’юнктури, коли в ситуації безальтернативності громадян фактично примушують вибирати когось не тому, що йому вірять, а через те, що мусять когось обрати, їх силують голосувати за того, кого в нормальних умовах вони б не обирали (пригадаймо російське "Голосуй, а то програєш"). Мовляв, все одно президента обрати треба. Хоча б якого…
Але, хіба ж це є демократія?
Не будучи прихильником тих, хто вимагає скасування посади президента, усе ж висловлю переконання, що більш прийнятним виходом з ситуації, коли жоден з претендентів не отримує кваліфікованої більшості голосів виборців, є взагалі не обирати президента всенародно. Так, глава держави має бути неодмінно. Але, якщо не вдається обрати "сильного" президента, не варто робити це за рахунок компромісів, бо він не буде сильним. А коли немає "сильного", всенародно обраного глави держави, його обирає парламент, однак при цьому право формувати уряд й керувати його діяльністю так само належить законодавчому органу, точніше партії більшості чи парламентській коаліції.
Конституйована відповідно до цих принципів політична система дозволить органічно поєднати переваги президентської та парламентської форм державного правління, а саме з волі виборців встановлювати якусь одну з них та, в разі необхідності, переходити до іншої. Справжнє, життєспроможне поєднання головних типів державного правління полягає у можливості змінювати врядування, чергувати його форми (президентську чи парламентську) відповідно до зміни політичної ситуації, актуальних проблем суспільства й розстановки сил у країні, не вчиняючи конституційних чи державних переворотів. Але в кожний конкретний момент правління державою має бути або монократичним (президентським), або колегіально-представницьким (парламентським) у залежності від того, хто і у який спосіб формує уряд та керує його роботою.