РЕФЕРАТ

на тему:

„Репресії, масові депортації місцевого населення у західних областях України”

Керівництво України вперше визнало 25 листопада офіційним Днем пам'яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні. Підтримуючи це рішення, друкуємо кілька матеріалів про найбільший у світі акт геноциду.

На початку ХХ століття в Російській та Австро-Угорській імперіях налічувалося 34 млн. українців, які проживали на своїй етнічній території. Майже вся ця територія перебуває тепер у межах незалежної України. За останнім переписом (1989) кількість українців становила на цій території 37,4 млн. чоловік при загальній чисельності населення 51,5 млн. 2000 року в Україні вже налічується менше 50 млн. чоловік. Отже, не доводиться сподіватися на те, що кількість українців зросла. Вірогідніше, що їх тепер менше, ніж 1989-го.

Усе пізнається у порівнянні. Наші найближчі сусіди - поляки. Історична доля обох народів у ХХ столітті більш-менш схожа. Обидва не мали своєї державності, потім здобули її: поляки - на два десятиліття, ми - на кілька місяців, точну кількість яких не можна навіть визначити внаслідок численних вторгнень і окупацій. Українці і поляки однаково постраждали під час Першої і Другої світових воєн, причому в останній більше, ніж будь-які інші народи.

Сучасна Польща є майже моноетнічною державою з населенням 39 млн. чоловік. На їхній етнічній території на початку століття проживало 16 млн. чоловік, тобто населення зросло на 23 млн. - у 2,5 рази.

Ця вражаюча різниця між поляками та українцями в динаміці народонаселення за сто років пояснюється не впливом воєнних факторів, а іншими причинами. Точніше, іншою причиною, бо вона одна. Це - фізичний і духовний геноцид. За фізичного геноциду представника певної національності знищують фізично. За духовного геноциду (етноциду) знищують мову і національну самосвідомість людини.

Довгий час українцям заборонялося цікавитися, чому їх так мало. Адже величезна життєва сила українського народу загальновідома. Порівняно з добою Богдана Хмельницького він удвічі збільшив свою етнічну територію за рахунок колись пустельних Слобожанщини і Причорноморсько-азовських степів, створив численні поселення на Далекому Сході, в Сибіру і Казахстані, на Північному Кавказі, у Канаді, США, в країнах Південної Америки.

Найтяжча трагедія українського селянства у ХХ столітті - терор голодом 1932-33 рр. Але згадка про голод упродовж п'яти з половиною десятиліть кваліфікувалася як антирадянська пропаганда і каралася за сумнозвісною 58-ю статтею Кримінального кодексу.

Узимку 1982-1983 рр. українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світової громадськості до розправи Й.Сталіна над мільйонами українських селян, які були силою загнані в колгоспи, але саботували непомірні державні хлібозаготівлі. У Канадському дослідницькому центрі з українського голоду (м.Торонто) було створено знаний тепер у нас науково-популярний фільм "Жнива розпуки". Англійський історик Роберт Конквест, який випустив книгу "Великий терор" (про сталінські репресії 1937-1938 рр.), взявся на прохання української діаспори за тему радянської колективізації і терору голодом. Наприкінці 1986 року книга "Жнива скорботи" була опублікована у Лондоні (з 1993 року вона доступна й українському читачеві).

Увагу громадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР 1986 року привернула діяльність Конгресу США з голоду 1933-го в Україні. Науково-дослідний осередок у ній очолив викладач Гарвардського університету Джеймс Мейс. Конгресмени губилися у здогадках, чому тема голодомору залишається в Радянському Союзі суворо забороненою. Саме тому вони створенням комісії вирішили перевірити, наскільки щирим є запевнення М.Горбачова про гласність, нове мислення, перебудову.

В урядовій друкарні Вашингтона комісія Конгресу опублікувала 1990 року чотири величезних фоліанти: свій звіт і три томи свідчень людей, які пережили голодомор і опинилися пізніше на Заході. 1993-го, коли у нас відзначалася 60-та річниця голодомору, урядова комісія прийняла рішення надрукувати ці томи в Україні. На жаль, не вистачило коштів…

Крім голодомору 1932-33 рр., в недавній історії України був голод 1921-1923 рр. і голод 1946-1947 рр. Були депортації населення у віддалені регіони Радянського Союзу, з них наймасовіші - під час суцільної колективізації 1929-1931 рр. і в ході довоєнної та післявоєнної радянізації західно-українських земель. Був великий терор, який в Україні розпочався не 1937-го, а 1933 року.

Не можна забувати і про духовний геноцид, на чому треба зупинитися окремо. Найразючіший приклад - Кубань, населення якої за переписом 1926 року на дві третини складалось з українців. Зважаючи на це, Микола Скрипник заснував на Кубані багато українських шкіл у рамках офіційної кампанії з коренізації і неофіційно порушив питання про возз'єднання Кубанського округу з УРСР.

14 грудня 1932 року з'явилася підписана Й.Сталіним і В.Молотовим компартійно-урядова постанова "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області". Північно-Кавказькому крайкому ВКП(б) і крайвиконкому було вказано, що "легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при цілковитій відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади". Постанова наказувала "негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети і журнали, що видаються, з української мови на російську - більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладення в школах на російську мову".

Кубань була піддана такому ж терору голодом, як усі територія УРСР. В усіх переписах населення корінних кубанців записували як росіян.