У 1917-1953 рр. масовий терор використовувався компартійно-радянським керівництвом як постійний і рутинний засіб державного управління. Для України це мало особливо трагічні наслідки. Підвищена увага репресивних органів пояснювалася просто: республіка була особливо небезпечною, тому що за своїми людськими і матеріальними ресурсами переважала всі національні республіки, разом узяті. Українська радянська державність реально існувала, але не вписувалася в політико-адміністративний поділ СРСР, який був за формою союзом вільних республік, а по суті - унітарною державою. Внаслідок протилежності форми і суті радянської державності Кремль з особливим занепокоєнням дивився на найбільшу національну республіку: раптом їй захочеться використати демагогічну статтю про вільний вихід з СРСР, що була закладена з 1922 року в усі радянські конституції?! Щоб такого бажання не виникало, Україну піддавали превентивним репресіям, страхітливість яких важко осмислити.

Після смерті Сталіна масовий терор більше не міг використовуватися як постійний засіб управління. Першим, до речі, це зрозумів Л.Берія. Він пішов шляхом лібералізації, щоб випередити суперників, але не встиг. Політичний капітал на ліквідації ГУЛАГу здобув М.Хрущов. А тоталітарний лад і далі зберігався десятиліттями. Виховані радянською владою з жовтенят і піонерів та "оброблені" сталінськими репресіями, люди не прагнули реальної демократії.

Тоталітарна держава мала справу тільки з окремими дисидентами. Згадаймо Українську робітничо-селянську спілку, яка діяла у Зхідній Україні в 1958-1961 рр. Вона активно агітувала за здобуття незалежності України на підставі статті 14 Конституції УРСР і статті 17 Конституції СРСР, які надавали кожній союзній респуьліці право виходу з СРСР. Наскільки це право відбивало реальність, лідерові спілки, випускникові юридичного факультету МДУ Левкові Лук'яненку пощастило дізнатися у камері смертників.

Навіть у перші роки перебудови переважна більшість радянських людей перебувала у стані політичної летаргії. Згадаймо ситуацію в країні після публікації листа Н.Андрєєвої в газеті "Советская Россия". Всі принишкли, чекаючи наступних подій… Коли ж гласність виявилася справжньою, в суспільстві почалися бурхливі процеси, які завершилися розпадом СРСР. Цей розпад, знову ж таки, мав цілком легітимний характер: союзні республіки одна за одною приймали декларації про державний суверенітет, спираючись на відповідні норми радянських конституцій.

Після 1953 року геноцид українського народу припинився, але етноцид тривав. За переписом 1989 року, за межами України, але в рамках СРСР проживало майже 7 млн. українців, тобто 15% їх загальносоюзної кількості. Однак насправді, за оцінками демографів, кількість українців в інших республіках Радянського Союзу перевищувала два десятки мільйонів, просто вони вже не називали себе українцями. По-державному організоване асимілювання давалося взнаки.

Навіть у самій Україні між переписами 1970 і 1979 рр. чисельність українців зросла на 1205 тисяч, а чисельність росіян - на 1346 тисяч осіб. Де, в якій незалежній країні було б можливо таке, щоб десять років підряд приріст корінного населення був меншим в абсолютному вираженні, ніж приріст національних меншин?

Як і фізичний геноцид, агресивна русифікація мала свої політичні причини. Швидке зростання мусульманського населення в союзних республіках і в деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки росіян у складі населення СРСР. За переписом 1979 року, вона скоротилася до 52,9%. Перепис 1989 року показав, що в загальносоюзному населенні залишилося 50,8% росіян. Перетворення неросіян у чисельно переважаюче населення стало справою найближчого майбутнього. Стурбоване цим компартійно-радянське керівництво бачило тільки один шлях до віддалення такої загрози - асиміляцію українців і білорусів…

За указом Президента України з 1999 року остання субота листопада відзначається як День скорботи і пам'яті жертв голодомору-геноциду 1932-33 рр. в Україні. Цього року ми вшановуємо й пам'ять жертв масових репресій.

Громадські організації звернулися до Леоніда Кучми з пропозицією провести в День скорботи і пам'яті жертв голодомору міжнародну наукову конференцію "Геноцид українського народу: історична пам'ять та політико-правова оцінка". І вона відбулася в Інституті історії НАНУ. Нині перед дослідниками стоїть завдання узагальнення результатів багаторічної роботи, яка ведеться у науково-дослідних інститутах і у вищих навчальних закладах України щодо теми геноциду українського народу. Ще й досі результати цієї роботи не потрапили в поле зору широкої громадськості, яка стурбована нагальними проблемами поточного життя. Але нерідко суто історичні проблеми мають колосальне значення для сьогодення. Наш гіркий історичний досвід свідчить, що головне - це державна незалежність. Не можна залежати від політичних рішень, які приймаються за межами держави, це небезпечно.

Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання “Малоросії” з “Малопольщею” дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

Крім своєї національної свідомості західні українці внесли ще й свою специфічну політичну поставу. Колишні політичні піддані Варшави, Відня, Будапешту, Бухаресту, Праги, вони розділяли той самий політичний досвід, що й інші народи Габсбурзької імперії: чехи, словаки, поляки і т.п. Найменш зрусифікована Західна Україна була у складі СРСР водночас однією з найменш “радянізованих” областей і була розсадником антикомуністичних ідей.

Інша проблема, з якою довелося зіткнутися сталінському режимові у перші післявоєнні роки – це поширення прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947