р. з Німеччини в Україну повернулися 1 млн.250 чол. – бл.40% українців, насильно депортованих на роботи в Рейх. Не менш ніж 300 тис. з них зразу ж були вивезені на Сибір ніби-то за державну зраду. Ті ж, що залишилися, могли засвідчити, що радянська пропаганда казала відверту неправду про злиденне життя робітників і селян на Заході – їхній досвід говорив про цілком інше. Це могли підтвердити сотні тисяч солдатів, які з переможними боями дійшли до Берліна, Відня і Праги. Ще переконливіше і доступніше про переваги західного способу життя промовляли до радянських людей трофейні західні фільми та товари масового вжитку, які заполонили всю країну.
Післявоєнні роки нагадували ситуацію, яка склалася у після розгрому . Контакт з Заходом тоді привів до поширення свободолюбивих ідей, і в результаті 1812 р. породив рік 1825 – рік декабристського повстання. Як і тоді, у суспільстві панувало переконання, що народ, який виніс на собі весь тягар війни і своїми жертвами проклав шлях до перемоги, – цей народ заслуговує кращої долі, аніж тої, якою він мусить вдовольнитися у рамках російської імперії. Суспільство чекало на значні поступки з боку режиму: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом’якшення цензури і т.д.
Перемога Радянського Союзу у другій світовій війні дала поштовх процесам і тенденціям, які могли привести до його занепаду і розвалу. Серед цих нових тенденцій піднесення ролі українського питання об’єктивно могло відіграти одну з центральних ролей. Радянський режим не проявив ні здатності, ні бажання розв’язувати ці проблеми гнучко. Основним засобом їхнього подолання залишався терор.
Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтеліґенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК (б)У за неувагу “до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де знайшла притулок “ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”. Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію “критики” й “самокритики” у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр.
Переслідування української інтеліґенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946-1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету виелімінувати із підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки. У республіках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхилень від марксизму-ленінізму, захоплення Заходом і т.д. обов’язково додавалося ще одне: ідеалізація національного минулого.
Олександр Корнійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритиковані за те, що в лібретто до опери “Богдан Хмельницький” недостатньо розкрили “проґресивну” роль російського царя та російських бояр. У поле зору партійної критики потрапив вірш “Любіть Україну”, засуджений як “відверто націоналістичний”.
Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.
Восени 1946 р. доповів про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар . Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.
Голод охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчувалися у промислових містах. Згідно таємних радянських даних, внаслідок голоду 1946-47 рр. померло 100 тис. чол. і ще 300 тис. чол. було госпіталізовано. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім’ям, таємно перебираючись у Західну Україну у переповнених поїздах і вертаючись назад з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їм жертвували “західняки”. Це було так довго можливо, доки сільське господарство у Західній Україні залишалось несколективізованим. Масова колективізація сільського господарства розпочалася тут з кінця 1948 р. Уже 1 липня 1950 р. колгоспи охоплювали 92,7% всіх сільських господарств.
Основним засобом “радянизації” Західної України були терор і насильство. У 1946-1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл. 300 тис. чол. – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у або воював в УПА. Жертвою насильства стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор (8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і “добровільний” перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом з митрополитом були вислані в Сибір. На у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа , який відмовився прийняти православ’я
Упродовж багатьох років центр критичних досліджень історії і реалій комунізованої України знаходився за межами самої України. Однак із проголошенням у 1991 році незалежності України ситуація почала поволі змінюватися. В Україні спостерігалися дві тенденції: перевидання емігрантської української літератури і поступова трансформація колишньої совєтської історіографії.
Враховуючи, що Україна до 1989 року фактично залишалася «заповідником комунізму», це була тема, до якої підходили надто обережно. Лише з кінця 80-х років і в Україні стали можливими публікації про злочини комунізму. Публікації останніх 10 років