РЕФЕРАТ

на тему:

„Українська гельсінська група”

ПЛАН

1. Вступ

2. Дисидентський рух.

3. Заснування Гельсінської групи.

4. Чисельність Гельсінської групи.

5. Початок репресивних акцій.

6. Формування і зберігання певних суспільних ідеалів.

Бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське” десятиріччя підштовхнуло об’єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисиденство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці – Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975р. УГГ була утворена в листопаді 1976р. в Києві. Її очолив М.Руденко. до складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, М.Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А.Сахаровим, Ю.Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної прес, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисиденство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

3. Національно орієнтоване дисиденство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл, та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямків дисиденства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка десиденського руху в історії суспільних рухів полягає в тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко)до націонал-кумоністичної (І.Дзюба), а від неї – аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН. (В.Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисиденства в зародку у вересні 1965р. країною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, робітники. Серед них І.Світличний, М.Горинь, М,Озерний, Я.Гавриш, Б.Горинь, М.Осадчий, О.Мартиненко та ін. „За задумом – писав пізніше В.Мороз, - суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років Вийшло навпаки: арешти і суди 1965-1966рр. вперше показали всім, „скільки нас є” і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу.”

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі „Україна”. У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.

У грудні 1965р. І.Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦККПУ П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні – грудні і поширювану в самвидаві роботу „Інтернаціоналізм чи русифікація?” Проте це не зупинило репресій. У 1966р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В.Чорноволом „Лихо з розуму” („Портрети двадцяти „злочинців”). „Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології”, - зазначалося у передмові до цієї книжки. В.Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 року 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О.Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

„Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, - зазначають Ю.Левада, Т.Ноткіна та В. Шейніс, - створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість „однодумства”, зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору”. Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте 1970р. його маховик отримує новий імпульс – починається нова хвиля репресій (червень 1970р. – другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус, І.Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК